15

ТАЛІНА

Неділя.

З неба посипали сніжинки ще спозаранку і тепер земля була вкрита тонким білим полотном. Проте не там, де ходили люди. Тротуари та дороги були чисті, хоч і слизькі. Споглядаючи за людьми, навіть крізь шибку вікна, я відчувала напругу в ногах подорожніх. А ще морозний холод, яким тягнуло від вікнини.

Йти на зустріч із Андрієм геть не хотілося та він телефонував вже тричі. 

- Глибокий вдих, Таліно. Він єдиний, хто сприймає тебе...- Відшукую в голові найвірогідніше пояснення своїм домислам, в які не входить слово "жінка". – Як друга. 

Поки одягаюся, в голові мерехтять думки: що, якщо сьогодні поговорити з ним про нас? Пускати все на самоплин... може вже досить? Якщо виправдання сипатиме і сьогодні то... тоді остаточно досить!..

Андрій зустрічає мене у метро "Хрещатик" о 11:00.  Весь такий веселий, загадковий, очі блищать, чуб зализаний як... у кавалера. В руках його, гарно упакована в целофан, червона троянда. 

Всміхаюся.

Він розкриває руки й ступає назустріч мені до турнікетів. Обійми його міцні, чоловічі! Потім галантно підставляє лікоть, як у казках про принца і принцесу, і виводить... у холод. 

Ми неспішно гуляємо столичними людними вулицями. На перший погляд нічим не відрізняємося від інших закоханих пар, які також ходять під руку.  Я, здебільшого, вдаю активного слухача, а мій супутник на всю жестикулює, "притрушуючи" видумками свої життєві історії. В якийсь момент мені всі байки просто набридають і я вклинююсь в його монолог.

-Андрію, у тебе вельми цікаве життя. 

-Так. - Погоджується, й червоніючи ховає обличчя. - Таке буває, Талько, що й не повіриш, поки на власні очі не побачиш...

-З такими співробітниками як у тебе... й море по коліна.

-Ні. З ними й каші не звариш, а в море... - Махає рукою.

-Умгу. - Між нами зависає тиша. Він роздивляється споруди обабіч дороги, а я вагаюся запитати те, що кортить. Зрештою Андрій знову пускає в хід свої небелиці, в яких він - головний герой і незамінний працівник у своїй конторі.

Обираю момент, коли він найбільш емоційно занурений у власну розповідь і між репліками питаю прямо.

-У тебе хтось є?

-Та де, Талько? Усі дівчата настільки високої думки про себе, що навіть на перше побачення веди їх в ресто... - Він різко змовк. На пів слові. 

-Он як? - Округлюю очі. 

Шок! Навіть зупиняюся. Образа клешнями стискає горло. Але розумію, що не на нього, скоріше, на себе.

Він теж лупає очима, як злодійкуватий кіт. 

-Хто я для тебе, Андріє?

-Та-алін. Ну ти, цей, чого? Ну, ми ж разом! 

Він тягне до мене руку, аби обійняти за шию, так, по братерськи, зі словами "я ж тебе люблю! Талько!". 

Та я відступаю від обіймів. Вперше. І навіть не думаю про його ймовірні образи на мої дії. 

Застигає. Кліпає. Нерозуміє, але поступово до нього "доходить", бачу по очах.

-Талін. Ну, ми ж розмовляли вже. Колись. Що, поки я не нашкребу грошей на спільну квартиру, поспішати не... - Замовкає. Ображений. 

Мене просто переповнює злість. Відводжу погляд і берусь пояснювати, як малій дитині, простими словами, що саме я від нього хочу. Нервую настільки, що й сама вдаюсь до жестикулювання.

-Так. Розмовляли. Та... знаєш... Між людьми існує ще таке поняття, як близькість. В пар які зустрічаються тривалий час, ще є... - Набираю повні легені дихання, для цього звучного слова. - Секс. Інколи є спільні ранки, іноді – вечори... Побут, одним словом. Не сімейний, але той, де люди краще пізнають одне одного. Щоб знати напевне чи підходять вони один одному, чи зможуть жити разом, чи...

-Талін. - Чую збоку винувате.

Здіймаю погляд на нього. Мій зір ковзає по спохмурнілому обличчю чоловіка, якого до недавна вважала "своїм справжнім". Він дивиться на мене очима сповненими жалю! І я здуваюсь. Як повітряна кулька спускаю весь запас кисню зі своїх "міхів".

-Пробач. 

-За що? - Ковзаю зором по обличчям перехожих, аби тільки не бачити його. Люди снують собі без підозри, що в них під носом відбувається лайка.

-Що бережу тебе.

Це вистріл! Наповал! 

-Для кого?? - Починаю нервово відстукувати ритм великим пальцем ноги в темпі allegro.

-Я просто хотів, щоб у нас все було по справжньому...

"Баррран!"

І тут мій зір натрапляє на знайому чоловічу постать у чорному пальто, яка заходить у один із закладів громадського харчування, притримуючи за стан якусь високородну леді, судячи з її шикарної шуби і ботильйонів на високих каблуках.

Відчуваю майже фізичний біль в області серця. Дух сперло настільки... На фоні Андрієвих виправдань, я проводжу Максима очима голодної, ревнивої дівиці...

Хоча... чого я чекала?! Його "до зустрічі", не означає той підтекст, яким я жила ці кілька днів! Тож, бери себе в руки, Таліно Сергіївно і жди погоди від Андрія! А точніше – крути на секс!

-Досить. - Бубню собі під ніс. Знаю, що чує. - Та знай: я вже давно не дівчинка. 

Про те що мені саме цього не вистачає коректно змовчую.

-Талько, ти це серйозно?

-Андрію, мені за місяць тридцять два. Невже ти думаєш, що ти у мене перший? 

-Ну, не те щоб... просто... я... 

-Я замерзла й хочу їсти. Ми куди зараз? 

-Ну... якщо замерзла... по домівках? - Усміхається.

 Джентльмен! Хай йому трясця!

Він проводить мене, як і завжди – в метро. А там ми мали б розійтися по своїх потягах. Андріїв потяг прибуває раніше мого і мій кавалер до транспорту рушає першим, а я повертаюсь на поверхню. 

В кіоску беру собі каву та круасан, і ображеною, на весь всесвіт, сідаю на лавку. Жую і ледь не плачу. Ну, не народилась я у батьків міліонерів! Я он ледь на однокімнатку собі нашкребла, не без їх помічі! Та ж моє буття нікого не цікавить... Образливо, до сліз!

-Сашка має рацію! Треба Андрія брати, поки й він не втік. - Запихаю в рот останній шмат рогаля і встаю з лави.