14

ТАЛІНА

"До зустрічі, Таліно." - Ці його слова не дають спокійно заснути. Емоції вирують в мені, що смерч. І з них я вловлюю лише смуток, який роздирає душу. Який я пізнаю, як втрату чогось надважливого. 

Осмислення приходить раптово – Я. Хочу. Його. Бачити. Крапка.  

Хочу чути.

Хочу бути поруч. Завжди. Всюди.

І ніякий букет квітів, чи розмови з подругами не замінять мені погляд його хтивих очей... Пронизливий, гострий, хижий. Мов у дикого звіра.

 Ніщо не замінить тембр його голосу. Та жоден Андрій не зрівняється з ним!

Але внутрішній голос вперто диктує своє:

"Поки ти не дізнаєшся про нього правду, Таліно, ти не зможеш бути його, а він ніколи не стане твоїм."

...

На роботі почуваюся стомлено. Незібрана, морально, зовсім! П'ятниця не дала мені спокою ні фізично, ні психологічно, бо все, що лізло в руки, було "вичищено" до блиску, а все, що в голову - сприйнято та переосмислено навічно. 

"Таліно, тобі потрібен чоловік!"- Ще й досі лунають в голові слова батька.

"Таліночко, ну невже у Києві немає гарних, достойних чоловіків?" - Тошнотно пробивається крізь думи голос матері.

"Є мамо! Тільки всі вони зайняті! Розумієш? "Розкуплені на аукціонних ярмарках ще до моєї появи в столиці!"

Набридли. 

Обоє.

Таке враження, ніби, ті, їх, чоловіки, тільки одну мене й чекають!

-Талін, у тебе все гаразд? 

-М? - Виринаю з глибокої задуми.

-Запитую, чи в тебе все добре? Маєш дивний вигляд. - Олександра постала перед очима раптово, ніби з-під землі, з пюпітром в руках.

-А, так. Все гаразд. - Всміхаюся. Вимушено. 

-Чай будеш?

-А, кава є? Я забула купити.

-Є коньяк. Будеш?

-Коньяк?!? - Офігіваю.

-І вино. 

Я дивлюсь на подругу широко розплющеними очима. 

-Учень "підігнав".- Пояснює колега й робить наступні висновки - Мені здається, що кава тобі не допоможе. З Андрієм посварилася? 

Мотаю головою і мовчки проходжу в кабінет подруги, яка гостинно тримає для мене двері та запрошує "до себе" кивком голови.

Ноги несуть самі.

-То що, коньячку наплескати? - Бере в руки пляшку і струшує переді мною. Яскрава бурштинова рідина привертає мою увагу, та згадка її смаку, викликає в мені огиду. Я кривлюсь.

-Ні! Що ти! У мене ще три учня, один з яких дитина...

-Ай, я тебе прошу! Що то дитя зрозуміє!?! - Тягнеться до чашок на вікні за стопою паперів з нотним репертуаром.

-Ні, Саш. Дякую. - Нестримую, вже щиру, усмішку.

-Ну, як хочеш.

Колега ховає пляшку назад у свою сумку, а сосуд, ємкістю чи не в пів літра, наповнює ароматним зеленим чаєм.

-Розказуй. - Сідає навпроти в повній готовності слухати мій монолог. А я вперше не знаю що казати. 

-Я не знаю з чого почати. 

-А з чого те "все" почалося? 

 Підходяще питаннячко здіймає в мені емоційну бурю.

-З... Масіка. - Видихаю, підводячи очі до стелі.

-Що!!? - Олександра вибухає сміхом. І я лише зараз розумію як безглуздо це звучить.

-То він таки був у тебе? - Витирає мокрі від сліз, після регіту, очі.

Всміхаюся й киваю, облизуючи сухі вуста. Чай ще гарячий, тож сьорбати не поспішаю.

-Що, таки сімпуля? - Стріляє награно-таємничим поглядом по мені.

-Не твій типаж. Зріст під метр дев'яносто...

- Ого! 

- ...Густе темно-каштанове волосся, чорні очі і... погляд хижака. 

-Погляд хижака... ммм... Багатообіцяюче... - Вона зором міряє мене, мов статуетку.

-Саш. Зупинися... - Зводжу очі під лоба.

-Окі. Та здається мені...

-Тобі здається. - Спішно обрубую її здогадки. - Він – чоловік, який давно має авторську програму власного життя! І був тут явно по чиїсь забаганці. Він не з тих, хто шукає місця під зорями чи між них. 

-І що, це перепона?- Киває, випромінюючи свої   підозри.

-Я не знаю про нього геть нічого! 

-Ото мені проблема...

-Він явно має минуле, або й дружину... 

-Не стіна...

-Я йому не рівня! - Вигукую в серцях.

-Ага... ще скажи, що тебе цікавлять "лопухи", такі, як Олег – у свої сорок п'ять ніяк не в змозі "знайти себе". - Подруга невідриває зору від мого обличчя. Її погляд - що сканер, а слова - точно скальпель. Ріжуть по живому.

Та ще й від згадки цього імені, стає реально бридко.

-Номерами обмінялися хоч? 

Мовчки мотаю головою з ліва на право.

-Але... я так розумію, ви бачилися?

-Ці зустрічі... Вони – випадковість. - В кілька короткослівних речень вкладається моя розповідь.

-Ти його не питала де живе і звідки сам? - Дивується.

-В тому і справа – він уникає розповідей про себе.

 -Охреніти! Талін, я вперше таке чую: мужик, який не розповідає про своє життя! ...В нього що, проблем ноу? У мого Володьки рот не закривається, який він "бідний-нещасний", а твій мовчить?

-Ну, по перше, він не мій. А, по-друге, він слухає. Розмови наші про все на світі і ні про що. - Господи, я дійсно і краплі про нього нічого не відаю!

-Цікавий. - Її підсумок – бомба!

У мене в голові навіть думки, що пазли, в цілісну картинку склалися. Вперше! Тепер, навіть підозрюю Макса в чомусь такому... про що навіть вслух лячно вимовити.

- Так, окі... - Схоже Олександрі теж набридло "невідомі" шукати. - Скажи, що у тебе з Андрієм? Бачитеся, чи ні?

-Ні. Він телефонує, тільки коли в його голові виникають "грандіозні" сюрпризи, на кшталт "вечері" при відкритому небі біля музею "Великої Вітчизняної"... З парасолькою. Однією на двох. - Стомлено відводжу погляд вбік. Образу зовсім не відчуваю, одне тільки роздратування.

-Оу? Романтик! 

-Умгу. Тільки ця його романтика завжди мені "боком" вилазить. Зазвичай звуками глухої качки і бурхливими ріками з носа.

-Талін, чого ти носом крутиш? Нам з тобою вже по тридцять два! Не хочеш нормального мужика звабити – бери, що в руки лізе! І так одні перебірки залишились.