13

Невимушена розмова почалася з простого "Як пройшов Ваш день?". Слухаю її розповідь і кручу в голові варіанти недорогих ресторанчиків поряд, та окрім тієї автозаправки з "догами" в голову геть нічого не лізе.

-Таліно Сергіївно, може в піцерію? - Заклад якраз на горизонті і вже готуюсь звернути з Проспекту.

-О, ні! Вирішили ж – хот-доги!

-Така собі жіноча примха? - Вперше всміхаюся бажанню жінки. І тут же обрубую собі "крильця", нагадуючи, що вона ймовірно має кавалера.

Наважуюсь на єдине сумнівне, для мене, питання.

-Таліно Сергіївно, а чому розумні жінки, такі як ви, завжди самотні?

Бічним зором спостерігаю зміни її настрою. І картаю себе слідом, бо усмішка з її симпатичного личка зникла. Однак відповідь прозвучала ще більш травматично. Для мене.

-Мабуть, тому, що розумних чоловіків в крамницях не продають...

Бачу, що ще щось хоче додати, але... мовчить, ховаючи очі під віями.

-Пробачте. 

-За що? - Здіймає на мене свої сині оченята.

-За недоречне запитання.

-О, повірте, Максиме,  ви не один, хто задається подібними питаннями. 

-У мене є конкуренти?

-Конкуренти? - Дивиться на мене так, що я готовий провалитися крізь землю. Кидаю зустрічний погляд і соромлюся, мов те дитя, якому вперше дали цукерку, в руку.

-А, Ви...?

-Ти. - Швидко підбираю підходячу тему для продовження розмови, аби тільки не обговорювати подробиці мого життя.

 Дорога звертає і це мені на руку, я концентруюся на шляху. Перелаштовую автівку у крайню ліву смугу, обганяючи тихоплинний "Nissan", і лише потім продовжую розмову.

 - Ми ж можемо перейти на "ти"? - Розтягую губи в посмішку.

-Можемо. 

Її погляд... Допитливість і насторога - от що я бачу. 

Розмова звертає у потрібне мені русло, і ми обговорюємо аби що, тільки не особисте життя одне одного. Вона розповідає про свою діяльність, а я повністю перетворився в слух, "смакуючи" вухами її голос. 

На автозаправці, як і в минулий раз беру ініціативу в свої руки: піца, кава та картопля фрі. Все те, що не любила Аміна, нам обом приходиться до смаку. А ще в темну, холодну пору доби, під дією її ностальгічних розповідей...

До дому приїжджаю за північ. 

Наливаю собі не каву, а сік, та залпом випиваю. Лише потім клацаю вмикач й вітальня наповнюється м'яким світлом. Озираючись навколо, ніби вперше бачу власний дім, думаю про неї.

Я вперше не поринаю в своє минуле. Вона – вчителька – тримає мою увагу, і, схоже, ця "хватка"  настільки міцна, що навіть робочі негаразди відступили на задній план.

-Таліна Сергіївна... - Вдивляюся в прозору посудину, відтворюючи в уяві її образ. - Вас хочеться не тільки слухати...  А й звабити...