12

МАКСИМ

Приміщення залишаю не охоче. Сідаю в машину де стає тісно, незручно фізично. Довго вмощусь на сидінні – відчуття дискомфорту, ніби його хтось навмисне відрегулював поки мене тут не було. А вже потім тисну кнопку "start-engine".

Однак... Розумію – без неї їхати не хочу.

Порівнюю себе зі старим телефоном, який потрібний для "роботи", але вже зовсім не тримає заряд. Всміхаюся цьому зіставленню, проте інакше не сказати...

Спираюсь всім тілом на кермо і, як хлопчисько, чекаю на її появу.

Телефон "дзюрчить" раптово. І я навіть знаю хто це.

 Приймаю дзвінок не дивлячись на екран.

-Так, Мак? - Озиваюсь.

-У твоїх документах не вистачає одного файла. Листка, якщо правильніше мовити.

-Той листок у мене. З тебе досить і того, що наразі тримаєш в руках. - Чомусь стає до одного місця суд, який має відбутися, вже за тиждень; термін, що світить виконавцю, та замовнику; навіть бардак в бухгалтерії не має значення... Хоча, ні. Бардак в бухгалтерії займає певне місце у всій цій катавасії.

Макар театрально зітхає і починає мені пояснювати, як малому двієчнику, "що", "чому", й "навіщо". Я ж слухаю, не спускаючи погляду з дивної особини жіночої статі, яка щойно вийшла з під'їзду офісної будівлі і відчайдушно пхає квіти в смітник-відро, вдобавок пхнувши ємкість ще і копняком.  

-...Копії в суді, друже, все одно, що папір туалетний... - Слухаю між тим голос друга.

-Макаре. Мені здається, чи ти тиснеш на мене?

-Без тієї бумажки... Термін обом буде мінімальний. При всьому Грегору... - перекрививляти імена Мак мастак, одначе. - ...п'ятнашка, ще нічого, а заср... кхм... замовнику... Ти ж розумієш, що відкуп від "норми" буде? Той покемон відкупиться!?!

-Мені все одно. Аміни цим не повернути. - Вдивляюсь в обличчя мадами, котра озирається на всі сторони, вочевидь в очікуванні когось. Роблю висновок, що це не моя вчителька. Чомусь аж "попускає".

-Якого х...?! Ти ж хотів справедливості??? - Чую в телефоні.

-Так. Але зараз, коли з мене зняли звинувачення, мені байдуже. Зроби так, щоб хоч одного з них посадили.

-Максе, я щось не дуже тебе розумію? Ти в адекваті? 

Уявляю, як мій адвокат зараз жестикулює, вимірюючи кроками довжину кабінету. Киваю уявному образу друга. 

-Мені все рівно на їх терміни. - Відказую з відразою у голосі.

Я чітко розумію чого він прагне - відати. Бути в курсі всього. Розумію, що листок з тими цифрами оприлюднить не лише мої статки на момент вбивства Аміни. Усвідомлюю, наскільки це вплине на моє життя з усіх його теперішніх сторін. Хоч, знаючи можливості цього адвоката... – жук з присосками п'явки! Захоче – дістане. Навіть у зжаті строки, а дістане...

Між тим, двері під'їзду відчиняються і я спішно даю зрозуміти Маку, що більше не можу розмовляти. Розз'єдную нас. Однак з дверей вибігає чоловіча постать. Хм... Зате тепер я маю час на роздуми над "порадами" Макара. 

Не довго. 

Ще через декілька хвилин на порозі з'являється вона. Її поставу ні з ким іншим не сплутати.

 У передбаченні близькості я впадаю в якийсь "ступор". Чорт! Як пацан, який вперше бачить свою музу. 

Фари вмикати не поспішаю. Як і виходити назустріч. Залишаюся інкогніто. Поки. Відслідковую кожен її рух. І, навіть крізь темряву, під єдиним чахлим ліхтарем, на стовпі, вбачаю в її обличчі смуток. Мене, чогось, це реально зачіпає.

Вона кілька довгих секунд дивиться на поламані, баришнею, квіти, що стирчать зі смітника, та врешті прямує до виїзду з двору. 

Стає не по собі. Квіти, от чого не вистачає для залицяння. Тому сьогодні обійдеться без нього. 

-Віник буде потім. - Промовляю тихо, сам до себе, і тисну на "запалення".

Тиха хода моєї автівки не привертає її уваги.

-Таліно! Сергіївно. - Гукаю з вікна авто. Зустрічаю її наляканий погляд перш, ніж вона сама це усвідомлює. -  Сідайте... - Кивком голови вказую на місце поруч.

І чую відверте, жіноче, бентежне – "я не розумію".

-За телефонною розмовою час пролетів дуже швидко. - Брешу. Навіщо я брешу!?. Собі. Їй!?

Та сміливості не вистачає сказати правду яка вона є.

-Сідайте. - Повторюю вже ніяково. Ще кілька секунд такого її, вчительського, погляду, і я точно почуватимуся бараном.

 Даю собі настанову втримати цей зоровий натиск. Мружусь, але мені це вдається. "Молодець Макс, сідай, п'ять!"

Поки вона обходить авто, переводжу подих.

Сідає. Всім своїм виглядом демонструє невдоволення.

- Якщо ви до дому... - Замовкаю, намагаючись втримати маску офіційності.  

-А, якщо ні? - Це її питання... мов ножем...

А чого ти чекав, Максе? Що вона кинеться тобі на шию? Як одна із краль Вітька?.. 

Аби опанувати ті емоції, які лізуть наверх, міцно стискаю щелепи.

Киваю.

-Кажіть адресу. 

-Зелена, 25. - От тобі й "заряд", Максе. Павербанк теж буває розряджений. 

Блукаю зором де завгодно, тільки не по ній.

-Київ? - Перепитую, бо мені невтямки де це.

-У Києві немає такої вулиці. - Відповідає, відкрито спостерігаючи мою реакцію. 

Гублюсь,  та видати себе з нутрощами гонор не дає.

-Це сусідня вулиця поруч з моїм домом. - Чую згодом.  В її голосі непевність. Відчуття провини? 

Всміхаюся. Гнів, чи то образа,  на себе самого, викликані її словами, вщухає моментально. "Так тобі й треба, бовдуре!"

Повертаю собі сміливість.

-В такому разі... повечеряємо? Разом? - Невтримую погляд – зиркаю на її вроду.

-Хот-догами? - Запитує не без іронії. І я киваю. Мовчки. Переймаючи її настрій. 

Крига скресла...

-Хот-догами. - Повторюю, тиснучи на педаль газу...

Я ПОТРЕБУЮ ВАШИХ КОМЕНТАРІВ!