11

Наступний урок здається нескінченним. Не можу ні про що думати окрім Максима. Заняття з Назаром не приносить того задоволення, яке я отримувала раніше. Мало того, я постійно запинаюся з іменем, від чого кінцево гублюсь в собі, втрачаючи спокій. 

-Назаре, ми можемо закінчити, сьогодні, урок раніше? Я вам ці 15 хвилин компенсую в наступне заняття. 

-Так, без питань. Я й сам хотів просити раніше бо... - Нетерпляче щось друкує в телефоні і завершує репліку. - На мене чекають. Дякую.

Поки він накидає куртку на плечі, вимикаю апаратуру з розеток. 

-Таліно! - Чую з порогу його голос. - ...сСергіївно, не переймайтеся ви так. Все буде гаразд. 

Не зовсім розумію що буде гаразд, але вдячно киваю вичавлюючи привітну посмішку.

...

Сьогодні я виходжу зі школи остання з персоналу. В голові – кавардак. Емоційний стан, що жерло вулкана – кипить, бурлить і не вщухає...

Штовхаючи важкі двері під'їзду від себе, одразу ж натрапляю очима на чийсь поламаний букет свіжих троянд у смітнику осторонь дверей. Не відриваючи погляду від них, судомно вдихаю сире, холодне повітря. Зупиняюся майже поруч забитого сміттям відра і довго сканую кожну квітку. В голові постає картинка того самого Максового ідеального букета, та я швидко зганяю мару з очей.

-Буває. - Чомусь констатую вголос чиюсь образу на невинну флору і рушаю на вихід з двору. До шлагбаума.

Недалеко помічаю Lexus. Це єдиний з автомобілів в цю пору доби у цьому дворі. Навіть мимоволі оглядаюся на вікна щойно полишеного офісного будинку. На десятому поверсі єдине світиться. "Хтось не здав вчасно звіт" – усміхаюся своїй здогадці, але вже прямую на вихід. Все. 21:15. День мій дійшов кінця. І все те, що він мені приніс сьогодні, залишиться з ним, тут, в сьогодні. Завтра буде вже іншим.

-Таліно. Сергіївно.- Чую поруч із собою, і тетерію. 

Мара? Навіть голову боюся повертати. Але... повертаюся.

Я вже відверто не розумію його. 

-Максиме? - Відчуваю, як зводжу брови на переніссі, а в мозку, здається, ендорфін з дофаміном таки подружились.

-Сідайте... підвезу. - Його голос впевнений. Рішучий. На відміну від мого.

-Я н... Я не розумію.

-За телефонною розмовою час пролетів дуже швидко. - Нащось пояснює.

Отже, телефонна розмова, все таки. 

Стан ейфорії минає, щойно мої мізки отримують почуту інформацію. А слух у мене відмінний.

Видих. Все ще залишаюся стояти на місці, не спускаючи очей зі свого "принца" на білому коні. Тобто на "Lexus".

-Сідайте. - Повторює спокійно так, проникно, що аж мурашки табуном спиною пронеслись. А поглядом ліниво вештається у моїх зіницях.

Попри збентеження, беру себе в руки. Обходжу автівку спереду. Пасажирські дверці вже відкриті для мене з середини. Мовчки сідаю.

Мабуть, я мала б щось сказати, та натомість я лише диву дивуюсь. Мовчу і дивлюся на Макса широко розплющеними очима, від яких не ховається чоловіче вдоволення. І це викликає в мені ще більшу бентегу.

-Якщо ви до дому... - Замовкає, підбираючи потрібні слова, я ж цим користуюсь.

-А, якщо ні?

Киває.

-Кажіть адресу. - Дивний вогник у його очах згас.

-Зелена, 25. - Випалюю на емоціях.

-Київ?

-У Києві немає такої вулиці. - Відказую, відкрито спостерігаючи його реакцію.

Машина все ще не рухається, хоч двигун не вимкнений. 

Якусь хвильку він просто мовчить і дивиться поперед себе. 

Нечитаний. Зовсім. Для мене він – загадка, відповідь на яку я не знайду.

-Це сусідня вулиця поруч з моїм будинком. - Відповідаю винуватим тоном. Опускаю погляд собі під ноги.

Дідько! Що я творю? Він просто затримався, сам же сказав, за розмовою по телефону! А я випробовую його терпіння.

-Хм.

 Всміхається? 

Здіймаю на нього свої безсоромні очі і охрініваю. 

-В такому разі... повечеряємо? Разом. - Зиркає на мене, вмикаючи радіо. Вперше я чую в салоні його авто радіо. Рок.

-Хот-догами? - Запитую, нестримуючи усмішки.

Спершу киває, а потім повторює мої слова.

-Хот-догами.

Авто рушає. А на душі розливається дивне відчуття спокою і ще чогось, на зразок захищеності...