10

ТАЛІНА

Спантеличення б'є під дих і спазм блокує дихання кінцево. Серце пропускає удар. Я відверто втрачаю дар мови. 

Повертаюся до нього.

-Максиме? - Намагаюся надати голосу рівності. Хоча емоції проступають назовню.

Він уважно розглядає мене з голови до ніг, і я роблю те ж саме. От тільки тремтячі руки ховаю собі за спину. 

Вперше почуваю себе не куратором, а учнем. І це почуття схоже на знеструмлення.

- Н-неочікувано. - Признаюся вслух. 

Примружується. 

Тепер його погляд пронизливий, гострий, мов у звіра. Від цього я ніяковію.

-Я взяв нам кави. Лате і американо. Що будете?

Тепер усміхаюся. 

-Лате. - Обираю її, бо знаю, що вона для мене, пропускаючи викладацьку фразу "кава шкідлива для зв'язок перед заняттями вокалу. Краще пийте напій за дві години до, або після нашого з Вами уроку."

Киває.

Повертає лоток більшим стаканом до мене і я беру напій, все ще тремтячою, рукою. Під прямим поглядом учня, гублюсь кінцево. 

Роблю ковток. Ще гарячи напій розтікається всередині приємним теплом, даруючи насолоду.

-То що, навчите мене співати? - Запитує, а сам стріляє очима по кутках мого кабінету.

-Співати?.. - Всміхаюся такому питанню. Опускаю очі, ковтаючи смішинку, що застряє в роті. Повертаю собі впевненість на третій секунді і відповідаю тоном керівника.

-Взагалі я віддаю перевагу терміну "натренувати слух та відповідні позиції". І якщо ви дійсно готові до тренувань, то... Так, я готова надати вам потрібну інформацію, а ви вже... постарайтеся відтворити практично, теоретичні "налаштування". - Заглядаю у вічі так, ніби там ховається істина причина його візиту і я її зараз прочитаю. 

-То, що я маю робити? - Запитує більш серйозним тоном, відійшовши від дверей кілька кроків в сторону вікна.

Бачу і справді серйозно налаштованого на спів чоловіка. Дивуюся цьому безмежно.

Займаю місце за фортепіано, кладучи стакан на підлогу поруч з інструментом.

-Для початку, зніміть верхній одяг. - Відповідаю не менш офіційно. - Шафа за кутком. - Вказую очима на розміщення непримітних вузьких дверцят у ніші стіни, поруч з вікном.

Виконує. 

Поки він вішає своє пальто на вішак, я... Мені просто невтямки, що відбувається? Де я помилилася? Чого не побачила раніше? 

Як тільки повертається на обране ним місце, кладу пальці на клавіші. 

Награю коротку, просту мелодію, демонструючи голосом розспівку. Потім, пояснюю як потрібно співати, аби добути потрібний звук. Описую власні відчуття і... передаю "естафету".

Кілька перших фраз у нього дійсно виходять ідеально, а потім почалося...

Занизька гортань. Забагато дихання в легенях. Надмірна крикливість і це ще навіть не на високих. Але... вбив! – "вакуум", звуконаправлення якого я навіть не згадувала при поясненні звуку.

-Зупиняємося. - Вимовляю, як можна м'якше. 

О, Господи! Здається, я зараз зірвуся. Потай від нього переводжу подих. Намагаюся нагадати собі впершу чергу, що він тут за чиєїсь примхи. 

-Максиме, спробуйте не набирати багато дихання. Також не робіть надмірний купол – не втягуйте в себе, занадто, язик.

Спершу розминає нащось і так вільну щелепу, далі жує свій язик, ковтає. Набирає дихання у верхню частину легень, від чого грудна клітка з плечима здіймаються аж надто сильно, ну й звісно ж, звук від цього – коту під хвіст. 

Довго цим не переймаюся, просто змінюю розспівку. Теорії більше не даю. Бачу, що це тільки заважає. Натомість прошу співати по зручності. І звук вдається одразу ж! Мовчки радію цьому невеличкому досягненню, час від часу підхвалюю, аби почувався впевненіше. Хоча... з останнім, у нього, проблем не має. 

Я повністю занурююсь в роботу, не відчуваючи плину часу. З ним легко. Добре. Спокійно...

-Як дивитеся на те, щоб перейти до пісні? - Запитую просто, не вдаючись до вокальних термінів. Непевно киває, погоджуючись.

Я підбираю відому пісню українського рок-гурту на клавішах, не бачу сенсу навантажувати його зарубіжними хітами, і ми продовжуємо урок. 

 Все йде, здається, ідеально, поки я не пропоную мікрофон.

Все. "Приїхали". 

-Я не думаю, що це хороша ідея. - Каже голосом приреченого. 

-Ну... якщо бажання залишити все як є більше за жагу "дістати ноту", то... гаразд. 

-Вже час. - Його очі опускаються на наручний годинник.

Я змушено визнаю – рівно 20:15. Мій настрій, як заряд у батарейці – стрімко падає до нуля.

-Вас підвести?- Чую над головою.

-Дякую, та маю ще учня. 

Ніяк не можу змусити себе припинити дивитися йому у вічі. І все ж, розриваю перша контакт.