9.

МАКСИМ

Приїжджаю в столицю ще за дня і одразу в офіс. Неможу допустити розпад тієї "імперії", що відійшла мені у спадок від Аміни. Все, що хотіла моя покійна дружина - це гроші. І владу, якої у неї не було. Саме тому вона обрала не свого старого "татуся", котрий фінансував всі її забаганки, а мене – чудака, в якому бачила потенціал. Хоча, як на мене то був кринжовий вибір. Я б на її місці, нізащо не повівся на молодого балабола, котрого не сприймали серйозно навіть батьки.

Дорогою до салону невільно впадаю у далеке минуле...

...

-Романе, продайте мені вашу стару ауді. - Чую за дверима голос нової власниці.

-Я... ем... кхм... мені треба підготуватися.

-В такому разі підготуйте своє робоче місце кому-небудь іншому. Наприклад Сергію чи Марині.

-Але, я...

-Вільні. - Владний голос ніби геть не належить тій блондинці з припухлими червоними губами. - І скажіть хай до мене зайде новенький. Максим. 

-Максиме ви коли заяву на звільнення писати будете? - Запитує мене як тільки заходжу у маленький кабінет начальниці.

-Так я тільки влаштувався. Не планую. - Відповідаю з нахабством у голосі.

-Дивно, а Роман щойно казав, що ви плануєте...

-Я планую зайняти ваше місце в цьому кабінеті, поки ви розповідатимете Роману куди йому піти. - Тоді й не думав, що ця фраза стане ключовою до моєї мети.

-Хм... - Розглядає мене уважно, мов мікробіолог мікроб під мікроскопом.

-Продайте мені... тойоту Михайла. - Кривить в насмішці губи.

-Гарний вибір. - Хвалю з ходу. - У порівнянні з Вашим лексусом. Дорога машина не значить надійність, особливо, коли ламається коробка передач, а вона там так-собі, до того ж гідравліка керма у тойоті... - Говорив, все що було на язиці, аби тільки сама мене зупинила.

-Що правда? - Питання Аміни кинуте з тривогою в голосі, коли я мовив, що її недавно куплений тут лексус після повернення попереднім покупцем.

-Так. А тойота Михайла за її п'ять років ще жодного разу не ламалась, до того ж, автівка з нашого автосалону...

-Годі. - Роздратована. Спантеличена. Зла. - Йдіть працюйте...

А наступного дня мене підвищили. За мною почали спостерігати. Після проданих трьох автівок за тиждень, Аміна мною зацікавилася. Ну а я – нею.

Вона була старша на п'ять років. Розумна, амбіційна і легка у спілкуванні, але з надскладним характером. Одначе, ми розбавляли один одного, як маслинка коктейль...

...

Гучний дзвінок в кишені дістав мене з минулого різко.

-Слухаю. 

-Бразе, о ноу!

-Що сталося, сістер?

-Завтра відбій. На наступну п'ятницю позуватимеш.

-Ліно, придумай якого Бадьо замість мене, га? Якщо моя кандидатура засвітиться десь, не доведи Господи... - Хочу добавити, що сам в землю зарию, але ж... сестра. Рука не підніметься.

-Бразе, це тільки для оцінки. - Видихає, жує, і додає. - У мене немає знайомих з атлетичною будовою тіла, тож... Я хочу контракт. Ти мені потрібен. Фсьо! Бай!

Як же вона дістала. У свої 27, ніяк не награється в кіношки...

Дзвінок сестри нагадав про запис у школу, до вчительки. Глипаю на годинник: 17:30. Ще маю 20хв на перевірку цифр. Повертаюся до роботи...

Під'їжджаю до будинку, де винаймає приміщення вокальна школа, завчасно. На годиннику 19:10. 

Виходжу з автомобіля і прямую до ближньої кав'ярні. Годинник, як на зло, тікає повільніше черепахи. Після робочого дня - я злий. Сильно злий. Дуже. На персонал, який я сам же й "розпустив", зарившись у власні проблеми, як блоха в шерсті псини. На Ліну, яка дістала вже своїми авторськими, чи акторськими, витівками. А ще на час, що тікає не в мою користь.

Чорт, як все дістало! По саме "не хочу"! І замість того щоб їхати до дому, я приїхав псувати настрій Їй.

-Лате і американо, будь-ласка. - Невтримую командний тон. По звичці лишень додаю слова ввічливості. 

Поки барист готує напої - дістаю з гаманця банківську картку. 

В кишені пальто відчуваю гул телефону. Дивлюсь.

 - Катя. - Видихаю ім'я колишньої коханки.

Чомусь так і думав. Сьогодні три пропущених від неї. Даремно дав їй свій номер, тепер жди, Максе, "спокою".

З цією миловидною лялькою, з качиними губами, мене познайомив друг. Вітько запевняв, що вона "розумна дівка", от клепки їй якраз і не вистачає, бо тієї що є – тільки на потрахатись.

Скидаю дзвінок. Та через секунду вона добиває мої нерви. Блокую її номер. Дістала.

-Ваша кава. - Чую крізь віконце кав'ярні.

-Умгу... - Розраховуюсь. ‐ Дякую. 

Забираю лоточок з напоями і повертаю до школи.

До заняття ще залишається 10 хвилин, та я нетерпляче заходжу в середину десятиповерхової будівлі.

-Так. - Чую нервове з  міжповерхового майданчика. - Але якщо вона буде працювати у вас... я відмовляюся від неї! Вона некомпетентна!..

Нажимаю на дзвінок офіса школи і чекаю, поки мені відчинять двері. 

-Я вже сказав на ресепшині - ваша Таліна Сергіївна вигнала мене з середини уроку і наказала більше не повертатися!

Роблю крок назад, аби побачити ображеного. 

-Та вона сама чіплялася до мене, як остання повія..! Я подам на неї в суд!.. Я вимагаю повернути мені кошти за абонемент і компенсувати моральний збиток, або ж я... Камери? А... я...

Двері відчиняються і я не дослуховую до кінця. Розумію, що театр завершений і проди не буде.

-Вітаю. - Юна дівчина привітно всміхається й кидає на мене зацікавлений погляд. - А ви, м-мабуть до Таліни Сергіївни?  

Киваю в підтвердження. 

-Її кабінет – двері ліворуч. 

Нічого не відповідаю. Мій погляд красномовніший за слова. Йду до її кабінету.  

Стукаю ввічливості ради. Чекаю дозволу й тисну на ручку.

Вчителька якраз дотягується до високої вікнини та перекриває потік свіжого повітря.