8.

На роботу запізнююсь вперше. Аня вже стоїть під дверима кабінету.

-Доброго дня. Я вже думала, що у Вас щось трапилося. Хотіла писати повідомлення...

-Ні, що ви, Аню. Все добре. На проспекті незначне дтп, тож "пропливали" поволі. - З нею хочеться жартувати. Її офіційність заважає розкритися емоційно їй же самій, а синдром відмінника зашкалює. Тож, іноді вдаюся до хитрощів – щоб скинути зайву напругу, прихилити до себе.

- "Пропливали"? Це, як у мене на роботі... - Вона починає розповідати про свій день, поки я спішно звільняюся від верхнього одягу.

Слухаючи її, ковзаю поглядом по розетках –апаратура вже увімкнена моєю попередницею, мікшерський пульт налаштований, а мікрофон на стійці. Залишається увімкнути лише інструмент, що я і роблю.

-Сьогодні дістаємо високі у твоїй пісні. -Даю настанову. І ми рухаємося до мети.

Перше заняття проходить швидко та результативно. Аня дякує, запевняючи про відчутний результат, а я подумки дякую їй за віддачу.

Так минають ще два заняття до мого 15хвилинного перериву.

Видихаю.

Виймаю з сумки заготовлений бутерброд та мандарин, заливаю пакетик чаю окропом з електрочайника і вмощуюсь в крісло-мішок.

Телефонний дзвінок порушує мій спокій якраз після з'їденого "бутера".

Екран показує слово Адмін. Ну звичайно, хто б ще міг бути?

Прикладаю слухавку до вуха.

- Так?

- Таліно, вітаю! На четвер до тебе пробний. А, ні! Не пробний! Урок.

- Але четвер у мене повністю розписаний в графіку? - Не розумію звідки вона взяла вільні 45хвилин.

-У тебе там місце тридцяти п'яти хвилинне з 19.30. Опусти... Назара на 10 хв, і звільниш собі на новачка.

- Назар буде задоволений. - Констатую не факт. - До інших нового ніяк?

-Ні. Проситься до тебе. Так що – успіху! Все давай!

Наша тараторка не прощаючись, розз'єднує нас, а я навіть не дивуюся. Вже не вперше приймати учнів, які спершу в пошуках "недорого", а потім повертаються назад зі словами "А я думав".

День добігає кінця о 20.00 . Остання відміна, дає змогу раніше звичайного дістатися дому.

Маршрутка плине поволі у довгому заторі, а я мимоволі вдивляюся  крізь шибку вікнини в обличчя водіям легкових автівок, що проїжджають повз наш "bus". Ловлю себе на думці, що хочу побачити його - Максима.

Спустошення в мені проявляється різко. Оселяється важким каменем десь в низу живота. Пробирає до нудоти їдке хвилювання. Стан "хворої людини" не залишає шансів буденний радості звичному, мені, життю. І це змушує опустити плечі.

- На зупинці, будь-ласка! - Кричу крізь натовп і пробираюся до дверей.

Пошвидше.

На свіже повітря...

Пасажі в телефоні розривають динамік, та я не зважаю.

Холодне повітря вдаряє в обличчя зимністю. Паніка поступово відступає. Але я залишаюся стояти на місці, навіть коли навпроти зупиняються бусіки з номером мого маршруту.

Стою на зупинці довго, чекаючи те єдине авто, у якому мені було так... приємно тепло. Та о пів на дванадцяту ночі все ж заходжу у свій "bus".

...

За наступні кілька днів відновлюю себе повністю. Знову дзвонив Андрій та пропонував зустрітися в неділю. В центрі столиці. І я погодилася. Знаю, що він щось задумав. Чергова витівка мого кавалера – сюрприз який відбудеться за світла. Навіть знаю напевне, що одяг має бути теплим. Так і сказав: "Талько, одягнися тепліше."

Та четвер перекреслює мій вдаваний спокій "кривою", "косою", і "вертикальною" вкупі взятими. Бо мій учень пропонує мені стати його дружиною.

- Сергію, я... задоросла для Вас. - Кажу, незадумуючись про наслідки його рішучості.

- Мені теж не вісімнадцять. І я маю власне житло. - Усміхається. Але я бачу образу в очах хлопця.

- Сергію, Ви серйозно!?!

- Так, Таліно.

Так!?! Таліно?!? Відколи це ми перейшли на "ти"?

Але вголос кажу інше:

- У мене є наречений. І ми вже рік живемо разом.

-Але він жодного разу тебе...

- Сергію!.. - Тримаю себе в руках. Поки що. Видихаю крізь зуби. - Йдіть. Я дякую Вам... - Гублюсь в словах. Все таки неочікувано. - Але йдіть.

- О, Боги!!! - Хриплий стогін сам виривається з грудини. За п'ять хвилин урок з новачком, а я не в ресурсі. Більше того – мене трясе від цих "зізнань". Жодними словами не можу передати емоцій, які клекочуть в голові і тілі.

 Господи!

- 22рочки і 32 - це ж різниця у десятиліття!.. - Озвучую сама собі.

Обурююсь невідомо чому. Та стук в двері зневолює. Вдихаю так глибоко,  наскільки дозволяють мої натреновані легені.

-Так, заходьте! - Видихаю різко.

Краєм ока зиркаю на наручний годинник та тягнуся закрити, щойно відчинену, мною ж, вікнину. 

І тут...

- Добрий вечір. Таліно Сергіївно...