7.

ТАЛІНА

Його темні очі паралізують і, на якусь мить, я впадаю в ступор. Якесь дивне збудження пробирається під шкіру, здіймає хвилювання й проходить всім тілом. 

Невпевнено крокую до його автівки.

- Сідайте. - Дублює мені й жестом запрошує в авто, а я вперше не розумію своїх почуттів. 

Та, попри нерішучість, рука сама тягнеться до ручки дверцят і я бачу його усміхнене обличчя. Він здається мені щирим.

Всміхаюся.

В салоні просторо, тепло і... запах його парфуму. Запах, який зводить з розуму, диктує правила його гри... 

Здіймаю очі на чоловіка, який щойно розмістився за кермом, і тону в бездонних плесах його хижих темних очей.  Зусиллям волі відводжу погляд вбік і... просто дякую.

-Ви не проти, якщо ми поїдемо іншою дорогою? - Тон Максима стриманий, рухи – чіткі. Видно, що моя відповідь не матиме ваги, він вирішив за обох, але я все одно мотаю головою.

-Ні. - Хочу добавити, що зовсім не поспішаю до дому, що мене там ніхто не чекає, але вчасно зупиняюся, і кажу те ж саме, тільки іншими словами, – Якщо я попаду в квартиру до півночі.

Погляд мимоволі чіпляється за його волосся. Воно густе, блискуче, посріблене на висках легкою сивиною. Ледь стримую прагнення торкнутися. Дивно відчувати подібне. 

Поруч з ним хочеться бути значно довше, навіть попри бажання зігрітися в теплі власної ковдри.

-Що ж... - Киває й тисне на газ. А я відводжу погляд.

Автівка різко рушає з місця і це трохи лякає.

-У вас все гаразд? - Запитую обережно, коли виїхав з затору і вже їде по прямій.

Киває.

Та шкірою відчуваю напругу його тіла. 

Стає якось незручно.

 - А Ви?.. З роботи? - Чую з затримкою в кілька секунд.

-З роботи. - Всміхаюся, хоча в душі щось чахне.

Однак бажання чути його голос бере верх і я продовжую невинну розмову.

 - А Ви?

-Також. 

-Маєте стомлений вигляд, Максиме. - Дідько! Слова вилітають ніби самі по собі, навіть не питаючи дозволу у розуму!

Закусую нижню губу, аби не ляпнути ще чого зайвого. Але, далі тишу порушує він і я чітко розумію, що потреба у спілкуванні не лише у мене...

Обираю нейтральний, монотонний тон і розповідаю про, "по своєму цікаве" життя вчительське. 

Я навіть не дивлюся куди ми їдемо, не звертаю уваги, як ми з'їжджаємо з головної дороги. І тільки коли Максим зупиняє автівку, я підводжу зір на нього. Він. Мене. Слухає. Я це бачу по його очах! І не розумію чому? Чому він проводить час зі мною? Адже я не з його кола. Не рівня!?

-Хм... - Всміхається. 

Обличчя його пом'якшилося, скули вже не випирають, та сум у погляді присутній. Але Макс ховає його за маскою байдужості. 

- Зачекаєте на мене?

-Гаразд.

Він іде всередину автозаправки, а я залишаюся в авто. Ніяковію від усвідомлення, що я знаходжусь поруч з чужим чоловіком, сиджу у дорогій автівці і мрію про її власника.

Господи! На що я сподіваюся?  Що, якщо у нього є дружина? Той букет квітів тоді... він постає в пам'яті і руйнує всі мої фантазії. Докорінно. 

В цей час очі знаходять його постать за прозорими стінами придорожної будівлі. Максим посміхається, бере в руки пакунок і щось говорить молодій пишногрудій продавчині у відповідь, а та проводить його мрійливими очима і слідом стріляє поглядом крізь скло вітрини по мені.

Та йому варто лише позу глядача прийняти і всі діви вишикуються навпроти без вагань, в бажанні бути обраною ним!

Зустрічаю погляд Максима крізь вікно лобового скла. Йому хтось телефонує вже вдруге, перший раз він брав телефон до рук будучи всередині і, б'юсь об заклад, скидав дзвінок. Я не чую виклику, та мимовіль спостерігаю той же рух. 

Стовідсотково це дружина. Або та, хто його зараз чекає. 

Невільно зосереджуюсь на власних відчуттях, де бажання бути поруч з чужим чоловіком конкурує зі здоровим глуздом. І останній програє. 

Макс відкриває дверцята зі сторони водія й салон наповнює аромат кави та чогось їстівного.

-Сподіваюся, ви мені складете компанію за вечерею? 

Всміхаючись, беру запропонований пакунок в руки. Заглядаю всередину. 

- Хот-доги. - Коментую. - Давно не їла... - хочу добавити "вуличну їжу", але втримуюсь. - Із превеликим задоволенням. 

Ковтаю слину, яка виділяється від аромату цих смаколиків і отримую чергову порцію вдоволення від розмови ні про що...

-Ви їли коли-небуть корейську їжу? - Запитую будь-що, аби почути тембр його голосу.

-Один єдиний раз. 

-І як вам? 

-Не сподобалось. А вам? 

-У Києві є ресторан... Але я не наважилася там замовляти щось із їхньої кухні. Окрім рису... 

Відкушую фастфуд.

-Рис вам сподобався. - Підбив підсумок з моїх слів. 

Я бачу зміни його настрою. Мені це лестить, тож я продовжую свої короткі розповіді зі свого життя.

- Ми з учнями там інколи збираємось. В караоке. Співати на уроках, коли в тебе все виходить, це одне. А в компанії, навіть своїх знайомих, рідних – це інше... Вирують емоції, тіло ціпеніє, з'являється страх. Позбутися його неможливо, тож... робимо вилазки, щоб максимально вийти з зони комфорту та напрацювати впевненість.

-А як же сам страх? Як його позбутися?

-Ніяк... Краще зосередитися на ньому... - Бачу, як повзе його брова вгору. Усміхаюся цьому. Прожовую, і лише потім продовжую. - Варіантів кілька: я обираю завжди перший - відновити діафрагмальне дихання. Можна сконцентруватися на тексті пісні чи промови, гарно допомагають елементи йоги... Та найдієвіший з усіх - дати волю почуттям. Одним словом - пережити... 

Бачу його вдумливий погляд. Він ковзає зором по моєму обличчі, ніби вивчає, це викликає у мене сум'яття.  

-А що б ви обрали, якби вам дали вибір у зайнятості? - Вдивляюся у його чоло, на якому пролягає нерівна складка. 

-Програмування. - Відповідає без затримки. 

Роблю свої висновки з почутого, хоч і не певна у їх правильності, а Максим заводить двигун. Ми залишаємо автозаправку позаду.