6.

МАКСИМ

Приїжджаю до дому після робочого дня вичавлений, мов лимон. Мій власний дім "зустрічає" мене холодом, неприємним мовчанням. Тиша тисне на мозок з усіх сторін, однак я її ігнорую вже під два роки. Проходжу через всю вітальню на кухню до кавомашини. По інерції, ставлю чашку під каву і переводжу погляд на панорамне вікно, за яким літають поодинокі лапаті сніжинки. Листопад тільки-но вступив в свої права, як колись, у далекому минулому.

Я мимоволі зануруюсь у той злощасний день, коли отримав звістку про зраду. Кохана дружина враз перестала бути для мене коханою, та, як виявилося після її смерті, та зрада була цілеспрямована. Однак ціль її – лише моя здогадка, від якої тікаю від того самого дня поховань Аміни. Не хочу ритися в житті тієї, котра була для мене всім.

 Ці думки виникали при кожній моїй появі в цьому домі, де ми з Аміною провели 6 років нашого спільного сімейного життя. Вже майже 2 роки я зберігаю її смерть в таємниці від громади. Бажання забути не дає змогу в дійсності це зробити. Шрам в душі ще не затягнувся.

Та мій мозок, несподівано для мене самого, вирулює на сьогоднішню зустріч з учителькою і крутить обривок з її фрази "не варто триматися"... І я вперше не пірнаю з головою у вир минувшини. Відчуваю майже фізично, як в середині все попускає. Легко не стає, одначе щелепи не зводить.

- Таліна Сергіївна. - Вдумливо кручу в руках філіжанку, пробуючи чуже ім'я на смак. Незвичне ім'я, як для дівчини її віку. Молода... вродлива... і надто самовпевнена. Здається, я її образив. Хм...

Беру каву і роблю ковток гарячого напою. В кишені пальто вібрує телефон. Я неспішно дістаю гаджет і вдивляюся на екран. Мама.

Приймаю виклик.

- Так, мамо... - Стомлено опускаюсь на барний стілець, все ще вдивляючись у темну широку вікнину.

- Синку, ти як? - Винуватий голос матері торкається душі.

- Нічого мамо, вже вдома.

- Ти вибач, що так сталося сьогодні. Просто твій тато не подумавши зробив мені цей подарунок... - Чую, як жартома відбивається від рук батька, прикриваючи слухавку пальцями.

- Все гаразд. Вітаю тебе з твоїм днем. - Намагаюся додати в голос нотки веселощів. - Гарного вам з батьком відпочинку!

- Дякую, синку. - Всміхається. Кладе слухавку на щось тверде і говорить вже не до мене. - Ну, старий...

А я розз'єдную нас. От де справжнє кохання – у них з татом забарилося. Сумно посміхаюся власним думам і йду до машини аби забрати мамин букет квітів, що залишився в салоні на задньому сидінні...

Весь свій єдиний вихідний проводжу як завжди – в кабінеті, за переглядом знайдених документів та у спогадах про останній день дружини. До кінця ще поки не розумію, проте здогадуюсь, чому Аміна так вчинила – поспіхом продала найприбутковіший зі своїх автомобільних салонів. Можна ж було діяти інакше... Та думки різко обриває телефонний дзвінок друга і адвоката в одному.

- Знайшли вбивцю, Максе.

- Де? - Руки мимохідь стискаються у кулаки.

- Хм... На Мальдівах. - Дражниться. - Так я тобі й сказав.

Видихаю. Поки друг говорить, заходжу на планшеті в інтернет, пролистую пошту, а заодно і вікіпедію аби впевнитися, що ніхто даних не оновив.

- Що потрібно? - Ціджу крізь зуби, стискаючи пальці в кулак.

- Поки нічого. Шукай документи.

- Припустимо, я їх знайшов?

- Тоді можна звертатися в суд. - Відповідає зацікавленим тоном.

- Мені не потрібен салон, Макаре. Мені потрібна справедливість. - Сподіваюся, що я чітко довів до відома свої очікування.

- Все одно мають бути суттєві докази, що Аміну шантажували, не просто вбили. Цифри в чеку не допоможуть.

- Не дурний. - Відповідаю різко, і не прощаючись відкидаю від себе телефон...

Злість на себе, на неї, роз'їдає, мов короста стару жердину. І я нічого іншого не знаходжу, як поїхати звідси. З цього проклятого будинку...

Понеділок проводжу у власній квартирі в центрі столиці. Нове захоплення – програмування – відволікає. Проте надвечір мене тягне в дім магнітом. 

Я знову за кермом свого авто. Пробка в село тягнеться ще за сотню метрів до повороту, та ще і маршрутка стоїть майже впоперек перед зупинкою, а біля неї "заклопотаний" водій оглядає спущені колеса... Спостерігаю за ним без ентузіазму, як раптом погляд відокремлює з-поміж натовпу на зупинці єдину знайому фігуру. 

Я не вірю своїм очам... Це якийсь збіг? Чи дійсно вибрик долі? Юне дарування стоїть одна серед товпи. Кутається у свій шарф, як у суботню ніч, тримає руки глибоко в кишенях пальто, і зиркає своїми синіми очима по сторонах. 

"Замерзла." - Підказує мені мій внутрішній голос.

Зіпершись на кермо, несвідомо зосереджую погляд на учительці. 8Деякий час просто розглядаю її, пірнаючи в події того дня, коли сестра вручила мені сертифікат на пробне заняття з... смішно вимовити! З вокалу! Підкріпивши словами, що це єдиний шлях до спасіння брата-зануди. Хм... 

Знала б вона, через що цей зануда пройшов, та що його чекає по переду...

Беру до рук телефон, аби відслідкувати по карті затор. Як і думав - ДТП за поворотом на село. Раніше, як через чверть години, все одно не поповземо. А вже потім осмілююсь вийти з автівки, аби гукнути її. 

-Таліно Сергіївно! - Кличу. Її очі вмить знаходять мене і я це бачу – її здивування не менше мого! 

- Сідайте, підвезу. - Жестом руки запрошую до свого авто. Вона повільно крокує до мене, а я розтягую губи у невимушеній посмішці. 

Вітається, та я, телепень, навіть не обходжу авто щоб відчинити їй дверцята. 

-Сідайте. - Дублюю сказане. - За поворотом ДТП, сумніваюся, що у вашу сторону тут зверне якась маршрутка, не те що зупиниться.

Вона ще кілька секунд розглядає моє обличчя, а потім тягне на себе дверну ручку. 

Розмова між нами зав'язується майже одразу, як ми обоє опиняємося в салоні. Я бачу її ніяковість та погляд відвести не поспішаю. Забавно...