5.

Моя маленька квартирка, як і завжди, наповнена дзвінкою тишею. Не роздягаючись плюхаюсь на низьку тумбу. В голові думки скачуть... що кози біля водопою. Та жодну не в силах зловити за хвіст.

Вперше почуваюся якось... дивно. Спустошено. В уяві постає Макс з великим букетом квітів. Відчуття, що життя проходить повз, стає майже фізичним.

- Так, досить, Таліно! Досить думати про мужика, якого ти бачила всього-навсього двічі в житті!

І ось вона – перша думка: подзвонити Андрію.

Рішуче риюся в сумочці, знаходжу у телефонній книзі номер, та палець зависає в міліметрі від екрану. Розумію, що його чути не хочу. В усякому разі не зараз. Відставляю смартфон і знімаю верхній одяг.

Їсти хочу – жах! З холодильника дістаю котлети, мариновані огірки, ламаю шмат батону і, чомусь зла на весь світ! - сідаю їсти. І це о 00:40!

Ні, я звісно розумію, що у Андрія зарплатня не більша моєї, але ж, якщо сам не можеш оплатити вечерю для дівчини, то нічого її відмовляти від оплати піци! Ну то й що, що не в піцерії, і заморожену?

 Ні, деякі звивини у нього таки не працюють! І це відверто злить! - якщо бути чесною...

...

Брязкіт вхідного дзвінка прориває тишу. Різко підхоплююся з подушки і ще якийсь час усвідомлюю де він волає. Гаджет виявився піді мною. Ще кілька секунд вдивляюся в екран, на якому висвічує невідомі цифри і думка прострілює мозок – "батьки"!

Перекочуюся на живіт і без сумніву приймаю виклик.

- Слухаю? - Все ж вибираю нейтральний тон для відповіді.

- Талькооо. - Чую протяжний голос...

- Андрію?!?- Шок змушує ціпеніти. Крізь щільну тканину штори не можу сказати, що на вулиці день, чи хоча б, ранок. На мить прибираю телефон від вуха, щоб глянути години – 4:00

- Знаєш Талько... - Крізь коротку паузу і його дихання чую поодинокі шуми руху транспорту.

-Андрію у тебе все гаразд? Ти... де?

- Так, так! Я просто хотів почути твій голос. - Його інтонація якась дивна, а відповідає –загальмовано. І мені від цього стає незатишно навіть у власному ліжку. - Я? А, так. Не дома... Знаєш, Талько...

- Андрію, не називай мене так. Прошу... - На кілька миттєвостей зависає неприємне мовчання, і я ловлю себе на думці, що мені геть все одно де він є. - Андрію, черверта ранку. Я, взагалі-то, сплю.

- Так, так. Таліно. - Зітхає. Образився отже. - Добраніч.

За мить вже чую короткі гудки.

- Та ну тебе... - Шепочу собі під ніс, проводячи пальцем по екрану. Вперше він дзвонить вночі! Та ще й неадекватом!

Господи! Сон, як рукою зняло.

Вмикаю лампу і беру до рук книгу. Якраз сцена кохання...

Цей день проходить, як і всі попередні мої вихідні: телефонні розмови з батьками, які хвилюються за моє майбутнє "більше ніж я"; відеозв'язок з подругою, яка і слова не може сказати через гамір власних двох дітей; і самотність, яку я компенсую книгою...

Понеділок проходить за точно встановленим робочим графіком – сім учнів, по годині на кожного, але й він пролітає швидко й легко. Дорога до дому забирає ще годину часу, та це ж не вічність? Однак маршрутка зупиняється посеред дороги різко і водій оголошує про раптову поломку. Пасажири змушені вийти на столичній окружній дорозі. І от я стою серед натовпу, на одній із зупинок околиці Києва, поглядаю на годинник і розумію, що до 23:00 до дому не прибуду. Добре, що сьогодні не вітряно, як вчора, і я навіть не замерзла. 

Кидаю погляд на транспорт, з якого кілька хвилин, як зійшла. Водій маршрутки зітхає й стукає носком свого черевика по пробитому правому колесі і всі журливо косять на нього погляди. Затор, на в'їзд в моє селище, через "Богдана" змістився на другу смугу від крайньої правої, від чого маршрутки проїжджають повз зупинки не зупиняючись. Воно й не дивно, адже їхні салони набиті людьми, що бляшанка шпротами.

І раптом...

- Таліно Сергіївно?..

Зміщую погляд на автівку, поруч з маршруткою і потрапляю в полон темних очей Максима...