4.

В салоні – тихо, приємно пахне його парфумами і свіжими квітами. Останні – прекрасні. І тільки зараз усвідомлюю, що сама без троянд. Вони залишилися в руках Андрія.

Ну і дідько з ними.

-Дякую. - Вимовляю тихо, а Максим у відповідь всміхається так... іронічно.

-Що це Ви так пізно? Невже з роботи? - Кидає короткий косий погляд на мене, а потім на мої побілілі, від холоду, руки і добавляє градуси кондиціонеру. - Зараз зігрієтесь.

Авто повільно рушає з місця.

-Дякую. - Повторюю те саме, все ще ховаючи носа в шарф.

-Не варто. Я просто проїжджав повз, і якби не світлофор... - Далі мовчки дає зрозуміти, що стояла б я там до ранку.

-Я якраз викликала таксі. - Винувато виправдувуюся перед людиною, яку бачу вдруге в житті.

- Умгу. - Багатозначно киває. - То куди вас везти, Таліно Сергіївно?

-Я не знаю куди їдете Ви, Максиме... - Роблю вимушену паузу.

- Максим. Я не такий вже й старий, щоб звеличувати мене всіма іменами моїх батьків. - Знову зупиняється на світлофор. І дивиться на мене вже проникливо, уважно, але явно думає про щось інше, бо погляд його поступово стає не чітким і ковзає вниз, а потім повертає до керма. - То, куди вас везти, Таліно? Судячи з того, що стояли ви на протилежній стороні міста...

Називаю свій жк і краєм зору відслідковую його реакцію.

Дивується, але мовчки звертає в потрібну мені сторону.

-Ви затримуєтесь через мене. - Швидше роблю висновок, аніж запитую.

-Зачекають... - Говорить якось невизначно, стримано. Вивертає кермо ліворуч. - А Вас?

Здіймаю брову, незрозумівши питання.

- Вас чекають дома?

-Ні. - Мотнула головою.

-То Ваш дім це робота? - Запитує так, ніби сам щойно з офісу.

-Майже так і є. - Відповідаю з нотками суму в голосі.

-Учні... учні... Не набридає?

-Зовсім ні. Навпаки. Моя робота ем... цікава по своєму. Багатогранна... - Згадую заняття з Олегом і розпливаюсь в усмішці.

Це зараз мені смішно, а тоді, відверто сказати, було лячно.

-А Ви? Займаєтеся у Олександри? - Язик чомусь свербить поставити це запитання. Та Макс мотає головою.

- Ні. Вважаю, народжені глухими –співаками не стають.

- Невже? - Моя черга іронічної усмішки. Чіпляюсь до сказаної фрази своїм професіональним поглядом і дослідом. - Ви вважаєте себе глухим?

Зупиняється на єдиному на шляху світлофорі на червоне світло, повертається до мене наскільки може собі дозволити, і дивиться глумливим поглядом.

- А Ви вважаєте інакше, Таліно Сергіївно?

- Так. Відсутність координації слуху з голосом не означає, що ви не зможете чисто співати. - Відповідаю виважено, рівним тоном. Під його прискіпливим поглядом почуваюся напрочуд спокійно. Навіть впевнено, я б сказала.

-Координації?! - Запитує з сарказмом, майже сміючись.

- Так. Це всього лише практика. Регулярний спів під гру на інструменті дає результати вже до кінця першого заняття.

- Ви настільки впевнені в цьому? - Зневіра. От що чую я в його голосі.

- Мені здалося, ви відчули свій результат тоді, на уроці?

Якихось  кілька секунд прискіпливо вдивляється в моє обличчя, а потім тисне на педаль газу. Авто зрушує з місця м'яко, повільно, хоча дорога чиста. Враження – ніби він нікуди не поспішає.

-Ви працювали з педагогами окрім мене? - Не хочеться почути так, але воно звучить. Точніше, він киває.

- Ваша Марія, Анастасія і навіть оперна співачка Оріна.

- Аріна. Це її псевдонім. А у Олександри ви були? - Мотає заперечливо головою, кривлячись.

Вияснити причину змін тренерів не наважуюся, та запитати найцікавіше, для мене, кортить.

- І що вам сказала Аріна?

- На пробному – нічого. А на наступному... дала якусь арію співати.

- Арію? - Невтримую сміх, від чого отримую нечитаний погляд Максима.

Дивуюся. Вже вкотре до моїх вух доходять плітки, що Аріна давить своїх учнів оперою. Навіть не цікавлюся яким чином вона його заманила на той, другий, урок.

- Умгу. - Схоже, з моїм сарказмом Макс солідарний.

- А... перепрошую за допитливість. Арія з якої опери? - Кривить губи у невіданні. - Виконавця можливо знаєте?

- Якогось Сафіно.

Тепер, мій мозок під напругою 220v. Арія Сафіно..?

- Алесандро Сафіна "Luna"!? - Роблю зовсім інші висновки про свою колегу. Не озвучую для Макса, але остаточно впевнена в її непрофесіоналізмі. Круто. Партію тенора хай народжує баритон, хм... - І... як Вам?

- Ну, як сказати... Так, щоб не образити ваших... колег.

- Не варто відносити всіх тренерів під їх рівень, Максиме. - Видихаю. Бо це реально зачіпає.

Відчуваю на своєму обличчі його гострий зір, але дивлюся на власні руки.

Я вже зігрілася.

- Насправді співати не так вже й важко. Копіюєш звук виконавця спершу на слух. Домагаєшся максимально приблизного звучання і аналізуєш стан м'язів ротової порожнини. Язик, губи, піднебіння, гортань - все це має значення при будь-якому звукоутворенні. А ще уявне направлення звуку в себе –принцип вакууму, або з себе. Тут можна по зручності... Але іноді варто викинути з голови всі ці настанови і співати душею... Пісня має бути прожита емоційно. Серед сучасних відомих співаків багато не обізнаних вокально виконавців, і в них суперове виконання технік без перебільшень... Не варто залишатися у тренера, до якого маєш сумнів. Якщо людина розмовляє – отже вона може і співати. От тільки зазвичай, більшості з нас, не вистачає впевненості в собі. Тому ми звертаємося до спеціалістів. Але... на жаль. Не кожен практикуючий спеціаліст достатньо кваліфікований у галузі викладання. Навіть лікар має здатність помилятися, ставлячи діагноз без результатів аналізу.

Невинно підіймаю очі, ковзаючи зором по панелі автомобіля, і тільки тепер усвідомлюю, що ми на узбіччі поруч з жк. Моїм жк. В салоні м'яке світло, а Максим дивиться на мене надто проникливим поглядом. І мовчить.

Господи! Мабуть, в його очах я виглядаю зараз безглуздо. Вчителька, яка намагається нав'язати свій "предмет" учню, котрому він зовсім не потрібен!