3.

-Талін, привіт! - Чую, на іншому кінці телефона, схвильований голос колеги. - Як урок пройшов? Все добре? Чи ні?

- Привіт Саш. Кажу як є. По перше, його не попередили про заміну, а по друге... Як на мене, цей чоловік просто зробив комусь послугу, відвідавши урок вокалу. Можливо, йому подарували сертифікат?..

- Ти про що!? - Дивується.

Відчуваю, як округлюються і без того великі гарні очі Олександри.

-Я про пробного Максима...

-Ааа, ти про Масіка!? Я вже забула про нього! Ні, я не про пробний. Я про Олега! Я забулася тебе попередити, що він специфічна людина, може й штани з себе зняти, щоб не заважали! Чи він не був у тебе?

Стримую сміх і сльози, щоб в маршрутному таксі, по зав'язку набитому народом, не подумали про мене казна що.

-Був і Олег. Все ок. Завтра поговоримо.

-Я зрозуміла. Ну... ґуд. Тоді до завтра!

-Бувай. - Вимикаю телефон і кладу в сумочку.

За вікном мерехтить нічне місто і я несвідомо зануруюсь в роздуми. Про роботу... Про майбутнє... Про себе...

...Моя маленька квартира зустрічає мене тишею. Вмикаю світло в коридорі. Залишаю сумочку на тумбі, звично скидаю з себе пальто та шарф, і знімаю осінні черевички. До ванної кімнати дійти не встигаю, як в сумочці роздаються фортепіанні пасажі.

Дістаю телефон і бачу невідомий номер. Кілька секунд роздумую чи відповідати та все ж наважуюсь прийняти дзвінок.

- Талін привіт! - Чую голос Андрія. - Спиш?

Ага, сплю. Та натомість вітаюсь і запитую інше:

- Ти номер змінив?

-Ні. Ще один прикупив, по роботі треба. Чуєш? Я тут маю два квитка на оркестр, так що ти в цю суботу нічого там не плануй! Добре?

-Зачекай! Які квитки? Я в суботу працюю до двадцять першої, Андріє! Ми ж з тобою узгоджували мій графік!?

-Талько, ми й так бачимося рідко! Я на лівому березі живу, ти на правому у чорта на кулічках! Ну одна субота в рік може бути наша?!

Ненавиджу коли мною маніпулюють! Але де в чому він таки правий.

Видихаю не в смартфон.

- Згода. О котрій? - Запитую сухо, хоча розумію, що мала б дякувати. Інша, на моєму місці, раділа б до нестями, а я...

-О вісімнадцятій чекатиму тебе... А де скажеш! - Чую його самовдоволення. Дякувати Богу, не образився, ще й настрій покращився.

-Гаразд. - Намагаюся додати голосу чуйності. - До суботи.

Завтра четвер, потім – п'ятниця, а там і субота. Можливо він має рацію, все таки ми рідко бачимося. Варто переходити на новий рівень стосунків, а там і... до весілля..?

Ні. В мої тридцять два ніякого весілля. Максимум – застілля для батьків, тортик для колег...

...

Біжу на каблуках по тротуару і чую, як бринять у сумці пасажі.

Дідько! Андрій вже на місці, а мені ще хвилин п'ятнадцять бігти, а не йти! Таксист в останню хвилину зателефонував і повідомив, що не знайшов адреси школи.

- Так! - Прикладаю до вуха телефон. - Біжу!.. Ні все добре! Просто таксист мене не знайшов! Сказав, що я гарно ховаюся, тож радій – мене ніхто не вкраде.

Сміється, отже в гарному настрої.

Андрій зустрічає мене з квітами. Величезні три бутони червоних троянд велично вручає мені і цілує невинним цілунком.

Не дивно. Скучив. Тільки тепер розумію, що і я скучила. За ним, за його смішинками, і за його, такими ж невинними, як і цілунки, обіймами.

Тепер уже ми неспішно крокуємо в сторону Хрещатику. Яскраво освітлений вечірній центр Києва, попри холодний вечір, зустрічає нас вуличними музикантами, сотнями закоханих пар, що снують в обнімку туди-сюди, та різними ароматами гарячих напоїв...

Але Андрій не зупиняється, веде мене далі від натовпу і моє прохання про каву повністю ігнорується.

Списую на "не почув". І дивуюся, коли він галантним кавалером відчиняє мені двері ЦУМа.

- Ми ж, нібито на концерт?

-Так. Ми туди і йдемо. - Щасливо всміхається у відповідь на моє питання.

-На дах?! - Здогадка прориває мізки, що блискавка. Казати, що я вже замерзла, це нічого не сказати, а тут ще понад дві години музики просто неба... Ну чому я не запитала про місце проведення концерту? Чому я не здогадалася подивитися в інтернеті цю подію? Адже знаю, що Андрій може сюрпризом вразити.

Нічого. Все поки добре.

Концерт проходить на одному подиху! Дух захоплює від гри духових інструментів, соло саксофона та флейти... Мій кавалер, здається, більше спостерігає за мною, аніж виступом, і я вловлюю його мрійливий погляд частіше потрібного...

-Дякую. - Вимовляю тихо, але так щоб почув, схиляючи голову на його плече.

Ми вже сидимо у кав'ярні за горнятками ароматного чаю. Мої вуха почули майже десяток коротких розповідей-незадоволень про його роботу, і я вкотре, крадькома, поглядаю на свій годинник.

-Тобі пора до дому, Талько. - Ненавиджу, коли він називає мене так. Ця варіація мого імені, мені асоціюється з собачкою Йоркширтер'єр. Я вже стільки разів просила його обрати інший варіан ім'я Таліна... і стільки ж разів чула його вибачення.

- Так. - Відповідаю.

Одразу розумію, що до себе не позве. Чомусь навіть не ображаюся. Та в гості перша, кликати не буду.

Попри пізній вечір, – та куди там: листопад – ніч! – Андрій проводить мене до наступного, від Хрещатику, метро. Я, у вечірній люрексовій сукні під осіннім пальто та колготках 40ден, просто задубла під холодним, майже морозним вітром. Кутаюся в шарф але намагаюся посміхатися його жартам і дивитися в обличчя невисокого парубка. Дивна зачіска мого Андрія стирчить в різні сторони, від чого дійсно тягне на сміх. Лоб його постійно брижиться від надмірних емоцій під час розповідей, і це теж викликає усмішку.

Ловлю себе на думці нашого з ним знайомства. Він підійшов до мене на зупинці, коли я чекала на автобус до мами, і просто протягнув паперовий стакан гарячого чаю, мовивши: "Почекаємо разом?" Тоді я здивувалася такому знайомству, та гарно одягнений чоловік приблизно мого віку, справив цікаве враження. Рік і місяць, як ми разом.

Він веселий, хоч дуже залежний від емоцій інших. Добрий, чуйний та романтичний. Останнього навіть з надлишком. А ще щедрий. Начебто. В міру своєї зарплатні, напевне... Батько з нього вийшов би першокласний для хлопчика - активність ніби теж присутня...