0.

Увага! 

Твір розміщено лише на платформі Букнет! Всі намагання привласнити, скопіювати та розмістити твір на інших платформах за межами букнет забороняється автором особисто! 

У разі порушення моєї вимоги, вживатимуться відповідні заходи та міри!

1розділ.

Біжу з усіх сил через підземний перехід і розумію, що не встигаю.

- Дідько! Щоб я ще коли повелася на Андрієву авантюру... - Шепочу собі під ніс. А сама тремчу від холоду і страху, що вже ніч, а я одна-саменька!

Чую тихі хрипи з темного кутка навпроти і на мить ціпенію. Ліхтарик мого смартфона освітлює недалеко, але навести на безхатьченка не наважуюсь і майже стрімголов кидаюся до виходу. Вже раз намагалася допомогти людині в подібному становищі, результат - зірвана з плеча сумочка з місячною зарплатнею і двома банківськими картками. Тож... вибачте, шановне панство! Ви самі обрали свій шлях...

Автобусна зупинка зустрічає мене одинокою літньою леді, з перевернутим догори дриґом сміттєвим баком, біля однієї зі своїх проламаних лав. Закочую під лоба очі і проходжу кілька кроків вперед.

Пронизливий осінній вітер здіймає моє волосся й пробирається за шиворіт. Кутаюсь у вовняний шарф, намагаючись сховатись в ньому з носом. І пританцьовую на каблуках, гріючи схололі ступні.

Потрібно було одягатися тепло, а не колготки 40ден і літню сукню замість теплого светра. Та ще й Андрій, мать його... Якби ж сказав, що оркестр виступатиме на даху ЦУМ! Не вирядилася б, як на весілля, а так...

- Мерзни-мерзни вовчий хвіст!

Кидаю швидкий погляд на наручний годинник – 23:55. На нічному горизонті вже бачу маршрутку. Останній бусік в мою сторону. І, схоже, зупинятися водій не збирається. Жовтий бус, набитий людьми під зав'язку, проїжджає повз...

- Так тобі, Таліно! Все одно викликатимеш таксі! - Злюсь на себе. І змушена таки набирати ті ненависні три цифри.

Поки знімаю рукавичку з правої руки, кидаю погляди на окружну дорогу. На ближній смузі зупиняються автівки, утворюючи вереницю перед світлофором. 

- Таліно Сергіївно?- Чую з вікна одного з автомобілів, що зупинився якраз навпроти.

Придивляюся крізь опущене вікно непримітної Audi і бачу... його. Чоловік з мрії кожної жінки дивиться на мене зацікавленими темними очима й іронічно всміхається.

- Максиме? - Копіюю його усмішку ніяковіючи водночас.

-Сідайте! Підвезу. - Відчиняє двері з середини автомобіля. І додає вже зовсім тихо, – А то стоятимеш до ранку на окружній.

І я це чую. Уявляю як виглядаю в очах свого колишнього учня на фоні нічного неба.

Сідаю. Скоріше вимушено. Щоб не здаватися "нічною бабкою" на околиці столиці...

За тиждень до...

-Таля підміниш мене завтра? Хочу в театр сходити, а мені пробніка поставили. - Колега оглядає себе у великому дзеркалі й підфарбовує пухлі губки.

-О котрій? - Запитую, щоб знати на котру годину виходити. Заодно, і своїх учнів може десь втисну поруч, щоб не їхати за даремно в центр міста.

-О вісімнадцятій.

Кривлюсь. Час не дуже зручний, але дома все одно нічого робити.

- Умгу. Хто? Дівчинка, хлопчик?

-Дівчинка-хлопчик... - Сміється. - Мужичок! Тридцять п'ять рочків хлопчику. Масік зовуть.

-Максим? - Перепитую, всміхаючись нашому вчительському гумору.

Така вже наша викладацька доля, навчати співати усіх бажаючих-охочих.

- Умгу! - Цілує повітря та милується новим блиском для губ Саша. Перепрошую, Олександра Дмитрівна.

- Масіка номер я тобі скину. Якщо не прибуде - урок зараховується і п'ятдесят відсотків твої. Ну, все, як завжди. За правилами школи.

-Добре. - Всміхаюся черговому масіку подруги. В моїй уяві цей чоловік нічим не відрізняється від решти учнів, а от для Саші – всі різні: сексуальні, брутальні, середняки та амеби.

-Якщо сімпуля – маякнеш. Може, прийдеться мені до смаку... - Підморгує колега та таємниче всміхається.

-Я не знаю які масіки тобі до вподоби, але... ок! Напишу-опишу.

- Я знала, що на тебе можна розраховувати! Окі, я побігла!

- Уже? - Дивуюся і тихо заздрю, адже ще тільки сімнадцята, мені ж, до двадцять першої працювати.

-У мене три відміни. Так я своїх нижніх підняла. Вони самі не проти були, тож... тепер я вільна! Все. Па-па! - Махнула мені, наспіх намотуючи на шию кашне.

– До речі, Таліно чого досі не заміжня? Як там твій Андрій? Ви ще зустрічаєтесь? - Вимикає апаратуру з розетки.

- Ще зустрічаємось. - Стримую усмішку.

-То кажи йому хай вже щось думає! Це ж ви вже рік разом?

-Так. - Згадую, як влаштував мені сюрприз у дощову погоду - пікнік просто неба. Я була в... "захваті"!  Промокла до нитки, боячись зіпсувати йому настрій, а він щасливо тримав одну на двох парасольку. А потім – два довгі тижні ні Андрія ні голосу, лише ріки з носа і сипи з горла.

- Передам від тебе вітання. - Опускаю погляд на годинник, аби не видати свої справжні почуття та пропускаю подругу повз себе. Сама слідом прямую в кабінет. - Гарного вечора, Олександро Дмитрівно! - Гукаю їй в спину і, не чекаючи відповіді, заходжу "до себе".

Учень запізнюється, та я цьому навіть рада. Стомилася за день. П'ять уроків то занадто. Виймаю свою скромну вечерю - бутерброд з сиром і банан. Чай на підвіконні вже охолов. Я встигаю поїсти і навіть запити, бо в дверну щілину якраз заглядає Оля.

Після її уроку ще два учня і до дому, в тепле ліжечко, аж до десятої ранку...

ПРИВІТИК ВСІМ! 

Я ТУТ ВПЕРШЕ. АЛЕ ДУЖЕ ВЖЕ ХОЧУ ВИКЛАСТИ ТУТ СВОЮ ІСТОРІЮ. БУДУ РАДА КОМЕНТАМ І СЕРДЕЧКАМ ЛІВОРУЧ ВІД ОБКЛАДИНКИ МОЄЇ КНИГИ. А ЩЕ – ПІДПИСУЙТЕСЬ НА МЕНЕ! БУДЕ ГАРЯЧЕ І ЕМОЦІЙНО!