Глава 7. Важке рішення

Альтаїр

Я довго не можу заснути тієї ночі. Наче б то все добре: Емілія розмістилася в гостьових покоях. З нею годувальниця і служниці. Важливий крок до зцілення зроблено. Палац занурений у тишу, але в мені — буря. Магія ворушиться під шкірою, гуде в кістках, спалахує, щойно я заплющую очі. Здається, що повітря в моїх покоях тремтить разом зі мною.

І, найгірше — кожного разу, коли я намагаюся втихомирити силу, перед очима з’являється вона.

Арія.

З її зухвалим поглядом. З голосом, у якому була і тривога, і сміливість. З музикою, що впліталася мені в серце так, як ніхто не зумів за роки.

Я стискаю кулаки.

Ніколи.

Між нами нічого не може бути.

Це неможливо.

Вона не хоче двору. Вона не хоче корони. Вона боїться моєї магії, навіть не знаючи її справжньої сили. Вона дивиться на мене так, ніби я — буря, а не чоловік. Ніби я можу зруйнувати все, до чого торкнуся.

З такими думками ніхто не прийме силу.

Без довіри — немає прийняття.

Без бажання — немає зв’язку.

Без зв’язку — вона просто… загине.

Я зітхаю так глибоко, що в грудях пече.

Емілія — правильний вибір. Спокійна, вихована, тиха. Вона хоче бути королевою. Вона готова. Вона прийме те, що дасть доля. Так має бути. Так повинно бути.

Близько півночі я виходжу на терасу, де вже чекають двоє — Кайлен та Елінор. Вони завжди відчувають, коли магія виходить з-під контролю. І сьогодні… вони з’явилися майже одразу після заходу сонця.

Кайлен зиркає на мене, як завжди різко:

— Ти знову не спиш.

— І ти, бачу, теж, — бурмочу.

Елінор тримає руки за спиною, темне волосся колише вітер.

— Магія наростає. Ви це відчуваєте…

— Відчуваю, — видихаю. — І… є проблема.

Кайлен скривлюється:

— Проблема має ім’я?

Він завжди все бачить занадто швидко.

Я мовчу довгу мить, перш ніж сказати:

— Арія.

Елінор піднімає брови.

Кайлен навіть не здивований — лише киває, ніби й чекав цього. А я розповідаю про свій останній візит до колодязя істини.

— Мілорде, — каже Елінор спокійно, — ви бачили у колодязі істину. Доля показала вам ту, чия сила впливає на вашу.

— Але вона не хоче цього, — відповідаю. — Вона не готова. Вона не зможе прийняти магію. Вона зламається.

— Ми й не просимо її приймати, — тихо каже Кайлен. — Ти сам знаєш це правило: іноді потрібен не той, хто прийме силу, а той, хто допоможе стримати її, поки справжня обраниця стане достатньо сильною.

Емілія.

Кайлен продовжує:

— Арія може посилити сестру. Її музика впливає на твою магію вже зараз. Це… рідкісно. Майже неможливо. Але факт є фактом.

Елінор робить крок уперед:

— Це не заміна нареченої. Це захід безпеки. Арія не стане королевою, якщо не захоче. Але вона може підтримати Емілію під час ритуалу передачі сили. Ваші потоки нестабільні, Альтаїре. Без додаткового чинника… може статися непоправне.

Слово “непоправне” звивається всередині мене льодяною змією. Я знаю, що вони мають на увазі. Емілія може не витримати. Світ може знову зрушити з місця, як тоді… Як тоді, коли я вже раз втратив.

Мовчу довго. Дуже довго.

— Ви хочете, щоб я привіз Арію до палацу? — нарешті питаю.

Кайлен стинає плечима:

— Це правильне рішення. Вона… ключ. Або підсилювач. Або оберіг. Назви як хочеш.

Елінор додає:

— І вона допоможе вашій магії заспокоїтися. Хоч на час. 

Я закриваю очі. Так, я знову бачу її. На фоні фортепіано. В світлі лампад. З пальцями, що торкаються клавіш — і моє серце, і моя сила раптом замовкають.

Навіть якщо це не доля — це… необхідність.

— Добре, — кажу. — Привезіть її.

Кайлен криво посміхається:

— О, це буде цікаво.

Елінор опускає підборіддя в знак схвалення.

А я стою на терасі, дивлюся на нічне небо і повторюю те, що ніколи не мав би казати:

— Пробач, Аріє.

Бо тепер шлях назад уже закритий.

На світанку гонець мчить у ніч. До дому герцога. По Арію.

Дякую за те, що прочитали це оповідання! Продовження історії у романі "Шлях до серця короля", який щойно з'явився на Букнет! Підпишіться на сторінку авторки, щоб отримувати сповіщення про інші новинки! Чекаю на вас ♥️