Глава 6. Ціна правди

Альтаїр

Я примружую очі, стискаючи пальці за спиною, щоб придворні не помітили, як до кінчиків доходить надмірна сила. Не можна тут. Не можна зараз.

Я ковзаю поглядом по Емілії. Вона цього не відчуває. А може — майстерно приховує.

Мені стає нестерпно тісно в залі.

— Еміліє, складете мені компанію під час прргулянки? — кажу я настільки спокійно, наскільки здатний.

Вона киває, і ми рушаємо коридором у напрямку музичної зали. Придворні розступаються, і з кожним кроком я чую в собі той настирливий шепіт магії. Мене це дратує. Я мушу взяти себе в руки. Мушу знайти спосіб заспокоїти силу. А поки це не сталося, краще не торкатимуся її. Про всяк випадок.

Музична зала зустрічає нас м’яким світлом і відлунням старих мелодій, що давно відмерли, але ще живуть на рівні пам’яті стін. Я зупиняюся біля рояля і повертаюся до неї.

— Зіграєш? — мій голос здається надто хриплим.

— Зараз? — тихо уточнює вона.

— Так. Я хочу… урівноважити думки. Музика допомагає. Я чув, ти чудово граєш.

Емілія підходить до рояля, обережно піднімає кришку і сідає. Її рухи є легкими, але не метушливими. Пальці стають над клавішами — і зала наче затримує подих разом зі мною.

Перші ноти є тихими, прозорими, як холодна вода. Потім мелодія розкривається ширше, впевненішими фразами, довгими хвилями, що накочуються одна за одною. Це не придворна п’єса. Не вивчений класичний твір. Це щось її. М’яке, щире, з легкими сумними відтінками всередині.

Я стою нерухомо, але всередині…

Магія навіть не ворушиться в бік спокою.

Жодної зміни.

Навпаки — сила ніби насторожено завмирає, холодно обмацуючи простір, реагуючи не на мелодію, а на неї.

Коли Емілія завершує, звук ще мить колихається в повітрі.

— Вам… стало легше? — запитує вона обережно.

Я вдихаю глибше. Відповідь є очевидною.

— Не зовсім… Проте ти чудово зіграла.

Магія знову стискає грудну клітку зсередини. Майже боляче. Я роблю крок назад.

— Мені потрібно вийти.

— Зараз? — вона піднімається, але не наближається.

— Так. Це… справа магії. Небезпечно залишатися тут довше.

Емілія киває — з тією ж стриманою повагою, яку показує від початку. А я, не чекаючи більше ні слова, розвертаюся й швидко виходжу.

Коридор, що веде до внутрішнього двору, здається надто вузьким. Повітря стає в легенях занадто гаряче. Магія вже майже рвалася назовні — і я знав тільки одне місце, де міг утримати її від зриву.

Колодязь.

Світло факелів коливається на стінах, вітер приносить запах смоли та хвої, а ніч накриває королівський двір темною, важкою ковдрою. Я йду знайомою стежкою до колодязя — того, що дав мені видіння, що штовхнуло мене до рішення.

Маг сказав, що колодязь веде дорогою долі, навіть якщо вона нам не подобається.

Я хочу вірити цьому. Хочу, щоб сьогодні він підтвердив правильність мого вибору.

Але коли я стаю над темною водою, серце в мені пульсує занадто швидко, а магія майже болісно дряпається зсередини, як тварина, яка щось відчуває.

Я нахиляюся над водою і кажу тихо, але владно:

— Покажи мені її знову. Ту, що врятує мене. 

Поверхня води тремтить, розмивається, піднімається легкий туман. Картини формується повільно, ніби колодязь вагається, але потім здається.

Я бачу фортепіано. І бачу дівчину, яка грає так, ніби музика тече з її душі.

Не Емілію.

Арію.

Її риси різкі, живі, очі світяться внутрішнім вогнем, пальці ковзають клавішами так вільно, що здається — вона не грає, а дихає музикою. І моя магія відгукується одразу, з силою, яка змушує мене схопитися за край колодязя, щоб не похитнутися.

Я відчуваю, як у мені щось стискається від цього відгуку — той самий відгук, який я відчув біля маєтку герцога, перед тим, як увірвався в покої.

А тоді у видінні за фортепіано сідає Емілія. За мить після цього двері відчиняються — і входжу я. Картинка тікає з моїх очей, вода темніє, ніби втомилася показувати правду.

Я стою нерухомо, важко дихаючи.

Магія в мені тепер абсолютно спокійна. Наче сказала: ось вона. Не та, яку ти вибрав. Та, яку вибрала доля.

Я випрямляюся, витираю руки, але тремтіння не припиняється. Я забрав не ту наречену. І тепер помилка стала надто великою, щоб її ігнорувати.