Глава 5. Королівські заручини

Альтаїр

Я не люблю офіційні розмови, але сьогодні вони видаються особливо важкими. Вечір у маєтку Валморів тихий, повітря пахне свіжим хлібом і сирим каменем, і все виглядає майже надто мирним для того рішення, яке маю ухвалити. Герцог із дружиною сидять навпроти мене в невеликому салоні — простора кімната із високими вікнами, розшитими шторами й портретом їхнього пращура над каміном. Вони тримаються гідно, навіть урочисто, але напруга проступає в кожному жесті, у вдихах, що затримуються на півсекунди довше, ніж треба.

— Ваша величносте, — починає герцог Валмор, і в його голосі чується гордість, що ледве прихована за ніжною сором’язливістю, — честь нашому дому безмежна. Ми приймаємо ваш вибір.

Я киваю йому, тримаючи спину рівною.

Мені здається, що мої плечі сьогодні важчі, ніж броня.

— Мені потрібна ваша згода не лише на саме сватання, — кажу повільно, добираючи слова, бо кожне з них звучить так, ніби вирішує чиюсь долю. — А й на те, щоб леді Емілія переїхала до палацу вже зараз. До весілля. Я хочу, щоб вона призвичаїлася до життя при дворі й отримала всю необхідну підготовку, яку вимагає королівська роль.

Мати Емілії злегка блідне, але усмішка на її обличчі не зникає — лише стає натягнутішою. Герцог, навпаки, розквітає ще ширше.

— Звісно, ваша величносте, — він оголошує це так, ніби мова йде не про долю їхньої власної доньки, а про щось давно вирішене. — Емілія готова служити короні.

Його дружина швидко втручається:

— Але… ми б хотіли, щоб з нею поїхала пані Міранда. Її годувальниця. Вона з нею з пелюшок і… — її голос ледь чутно тремтить, — і вона буде поруч, щоб Емілії було легше.

Я відчуваю цей страх. Розумію його. І киваю.

— Пані Міранда може супроводжувати вашу доньку стільки, скільки буде потрібно. Палац відкритий для неї. І, звісно, ви теж можете приїздити, коли забажаєте.

Розмова завершується формально: ми обмінюємося поклонами, герцог заявляє про свою найглибшу відданість, матір стискає руки так міцно, що біліють пальці. А коли до кімнати запрошують Емілію, вона входить тихо, красиво і легким схиляє голову. Досконалі манери, вивчені у пансіоні. Я офіційно прошу її руки.

Вона офіційно погоджується.

І так усе просто, так гладко. Так… правильно.

То чому ж від цього мені стає важче дихати?

Дорога в палац минає спокійно, але моя магія — ні.

Вона збурена, неначе всередині мене розгойдується море перед бурею. І хоча я намагаюся тримати себе в руках, не звертаючи уваги на це ковзке, неприємне тремтіння, воно повертається з кожним поглядом, який я кидаю на наречену. Емілія сидить рівно, складені руки не рухаються, обличчя злегка блідне, але вона зберігає усмішку. Біля неї — пані Міранда, насторожена і уважна, наче готова захищати свою вихованку від усього світу.

Карета котиться дорогою, але всередині мене щось тихо шепоче: це не вона. Все не так.

Я примушую себе мовчати, навіть у думках. Палац зустрічає нас зі всіма почестями.

Велика брама піднімається, варта стає по струнці, музиканти на галереях починають грати урочисту мелодію. Двір зібрався, щоб побачити мою майбутню дружину, і натовп реагує саме так, як очікувалося: схвальні погляди, шепіт «яка прекрасна», вельможі вже ділять між собою можливий вплив, а придворні дами оцінюють сукню Емілії та намагаються зрозуміти, наскільки вона небезпечна в політичному сенсі.

У тронній залі стоїть тиша, наповнена стриманою цікавістю. Придворні вже знають, що сьогодні я офіційно представляю свою наречену, Кайлен вже послав звістку в палац, тож кожен із них прагне роздивитися її першим — оцінити, зіставити, перешіптуватися за спинами. Я відчуваю цей погляд сотнями дрібних голочок на шкірі. Та коли двері відчиняються і Емілія ступає в залу, шум стихає так, ніби всіх одночасно позбавляють голосу.

Вона йде повільно, кожен крок точний, наче вивчений, але водночас природний. Її темна сукня не є надмірно багатою, проте сидить ідеально. Руки спокійно складені поперед себе. Голова тримається рівно — без зарозумілості, без страху. Просто гідно.

Я роблю півкроку вперед, і вся зала інстинктивно нахиляє голови.

— Мої вірні віддані, — звертаюся я. — Перед вами Емілія Валмор, моя наречена і майбутня королева. Леді, чиє щастя від нині буде моїм обов'язком. Вона перебуватиме в палаці до весілля і, звісно, після нього. Тож прошу допомогти їй освоїтися і, авжеж, ставтеся до неї з тією ж повагою, з якою ви ставитеся до мене.

Шепіт прокочується рядами, але приглушено, обережно. Емілія жодним чином не реагує, лише робить легкий, але бездоганний уклін — саме той, якого очікують від леді при королівському дворі. Стриманий, покірний. Вона дивиться вниз, не намагаючись вловити реакцію. Усе в ній є настільки правильним, що це дивним чином починає мене дратувати.

І от тоді — як грім у грудях — моя магія здригається.

Спершу просто ніби ворушиться, але наступної миті стискається в тугий вузол, тягне зсередини, наче попереджає. Я стою рівно, але пальці на миті спалахують легким тремтінням. Повітря навколо мене ніби згущується, робиться важчим.

“Помилка”, — шепоче знайомий холодний голос десь під ребрами.

“Не та”.

“Зупинись”.