Глава 4. Коли доля заходить у двері

Евеліна Арія

Новина приходить по обіді. Нашу трапезну огортає м’який запах медового печива, яке мама любить куштувати з ягідним щербетом і трав'яним чаєм, і тихий шелест ранкових газет, які розкладає слуга. Все здається звичним, стабільним…

Аж поки двері не розчиняються так рвучко, що кімнату наповнює прохолодне повітря. На порозі стоїть чоловік у синіх кольорах королівського двору. Його плащ ще посипаний росою, а черевики — пилом дороги. Він виглядає так, ніби вже багато годин не спав, але гордість на обличчі робить його майже урочистим.

— Герцогу Валмору — послання від корони!

Його голос гучніший, ніж потрібно для нашої тихої зали. У мене від нього щось стискається під ребрами.

Мама підводить очі від своєї чашки — її брови піднімаються високо, вона схвильовано дивиться на свого чоловіка.

Емілія сидить навпроти мене. Вона, як завжди, бездоганна. Свіжі коси, такі рівні, що жодна волосинка не вибивається. Вона завмирає, затамувавши подих. А я відчуваю, як пальці на моєму келиху тремтять.

Батько бере лист двома руками, ніби боїться, що він може розсипатися в пил. Печатка золота, важка, з відбитком корони і двох крил дорічних птахів.

Трісь.

Він повільно розламує віск.

Тиша напружується між нами, стає гострою, мов лезо. Його очі ковзають по рядках.

Спершу — звичне зосередження. Потім — збентеження, легкий шок. А тоді на його обличчі розквітає посмішка. Та сама. Посмішка, заради якої він здатен жертвувати всім, навіть нами.

— Еміліє… вітаю тебе. Король Альтаїр обирає тебе за наречену.

Чашка в руках Емілії тремтить. Вона швидко ставить її на стіл, щоб не пролити. Мама одразу бере її за руку, стискає міцно, може навіть надто міцно. Батько виглядає так, ніби вже приміряє королівську мантію на плечі нашого роду. А я — підскакую так різко, що стілець гримить об кам’яну підлогу.

— Тату, ні! Не робіть цього!

Голос ріже тишу. Всі повертаються до мене. Так дивляться, ніби я щойно перекинула цілий стіл із посудом.

— Аріє, не підвищуй голос на батька… — тихо говорить мама, але я не можу, просто не можу мовчати.

— Тату, ти ж знаєш, що не всі здатні витримати магію короля! Що якщо… що якщо Емілія…

Слова застряють у горлі. Воно пече так, ніби я проковтнула жар. Навіть подумати страшно, не те що сказати.

Я роблю ковток повітря.

— Що якщо вона не впорається?

Батько нахмурюється, складки на його чолі заглиблюються.

— Король — вибір самої долі. Йому потрібна дружина. Наш рід гідний служити короні.

— Це не честь, якщо вона загине! — моя відповідь рве повітря. — Тату, прошу! Не робіть цього!

Емілія піднімається і підходить до мене. Її руки теплі, але тремтять, коли вона мене обіймає. А я тремчу від люті, страху, безсилля.

— Аріє… все добре. Я впораюся. Я завжди справлялася.

— Але це не уроки етикету! — вигукую я. — Це його магія! Вона… вона небезпечна!

Слів не вистачає. Як пояснити те, що відчуваю з дитинства?

Що земля сама плаче, коли магія короля виходить із рівноваги. Що перша наречена померла так, що про це ще рік шепотілися ринки і таверни. Що магія Альтаїра — не просто сила, а буря, яка шукає пару.

Мама дивиться на батька. Слова не каже, але очі… її очі — повні страху, який вона не сміє озвучити. А батько зводиться на ноги, ніби й сам — частина мармурової колони.

— Емілія стане королевою. І наш рід підніметься до самого неба. Крапка.

Увесь день до вечора мене трусить. Я ходжу з кімнати в кімнату, неначе шукаю щось, чого тут немає. Світ здається раптом вузьким, як коридор, де двері вже зачинили за мною.

Коли сонце хилиться до заходу, я не витримую.

Йду в єдине місце, де можу дихати.

До фортепіано.

Наш музичний салон — світлий, із великими вікнами й важкими темними шторами.

Мені завжди здавалось, що інструмент тут живий — він ніби слухає, дихає разом зі мною.

Я сідаю.

Клавіші холодні на дотик, але знайомі, як долоня сестри. Я починаю грати. Не мелодію. А те, що носила в собі весь день: страх, біль, паніку, відчай.

Магія просочується крізь мої пальці.

Тиха, ніжна, вона плине по повітрю, торкаючись кожного кута кімнати. Обволікає мене, маму, яка проходить повз, навіть служницю у дверях, і я бачу — їхня напруга слабшає.

Музика завжди лікувала. Так сказала бабуся.

А потім настав день, коли пішла вона — і дар лишився мені.

Я граю, доки пальці не болять від натиску.

І тоді чую голос позаду:

— Дозволь мені.

Це Емілія. Її очі червоні від стриманих сліз, але вона всміхається. Я встаю, даю їй місце. Вона сідає й торкається клавіш із обережністю, притаманною благородним дівчатам. Але зіграти мелодію не встигає. А я стою поруч і дивлюся на неї.

— Будь сильною, Емі…

Та всередині мене — холод. Холод, як від зимового вітру в королівській столиці.

І в цей момент двері розлітаються.

Різко. Глухо. Так сильно, що порив зрушує полум’я свічки. У кімнату входить чоловік у темному плащі, ніби шторм, що знайшов шлях у дім. Високий, широкоплечий. Його рухи — упевнені, різкі.

Але найбільше вражає погляд. Темний. Глибокий. Живий такою силою, що від нього мороз біжить по шкірі. Красивий, сильний, владний… Я впізнаю його. Той самий чоловік із ринку. Нахабний, прямолінійний, дивний. Той, що дивився на мене так, ніби бачив крізь мене. Я завмираю. Серце б’ється під ребрами так гучно, що я боюся, він почує.

— Ви що тут робите?! — виривається в мене. — Це жіноча половина! Ви не маєте права заходити без дозволу, навіть, якщо гостюєте в таточка! Ви хто взагалі?!

Емілія застигла за фортепіано. Її руки ще лежать на клавішах, але вона не рухається. А я кричу, лютую, намагаюся їх прогнати. Бо коли він дивиться на мене, моя магія іскрить. Я відчуваю її кожною клітинкою своєї душі. І я ще не знаю, що він тут, щоб забрати мою сестру… і мій спокій.