Глава 3. Мелодія, що зупиняє магію

Альтаїр 

Ми їдемо швидше, ніж слід. Я знаю це, бо Кайлен нарешті зітхає так, що чую навіть крізь стукіт копит.

— Ти нетерплячий, як хлопчисько,» — бурмоче він. — Ми мали прибути післязавтра. З офіційною свитою. З подарунками. Як велено в етикеті.

— Я хочу побачити її до того, як усі почнуть грати ролі, — відповідаю, стискаючи повід. — Побачити правду.

Кайлен пирхає, але більше не сперечається.

Ми вдвох — лише два вершники, без знамен, без герольдів, без свити. Король і маг, замасковані під мандрівних лицарів, їдемо засніженими дорогами до маєтку Валморів.

Серце б’ється швидше, ніж копита коней. Я намагаюся переконати себе, що це лише магія так хвилюється. Але ні — це щось інше. Очікування. Страх. Надія, якої я давно не дозволяв собі мати. Сьогодні справді вирішується моя доля. Яка ця дівчина? Чи стане вона моїм порятунком?

Маєток герцога Валмора з’являється з-за повороту величною кам’яною спорудою з синіми стягами. Високі башти. Засніжені балкони. Стоїть мовби вирізаний з самої зими.

— Краса, — тихо каже Кайлен. — Він багатий. Його дочки виховані. Вибір непоганий.

Я не відповідаю. У голові лише одна думка:

я майже на місці.

Ми лишаємо коней на внутрішньому подвір’ї, не привертаючи уваги. Слуга кидає на нас короткий, байдужий погляд — мандрівні лицарі тут не рідкість.

Я роблю крок — і раптом це стається.

Музика. Не просто звуки. Не просто мелодія.

Це — потік тепла, світла і спокою, який обтікає груди, стишує подих, торкається магії в мені так, як ніхто ніколи не торкався. Моя сила, завжди гучна, завжди некерована, стихає.

Я зупиняюсь посеред двору.

— Альтаїре? — Кайлен торкає мого плеча. — Що з тобою?

— Ти не чуєш?

— Що саме? Музику? Здається, це різдвяна арія… А що таке?

Та я не можу пояснити. Бо це не просто мелодія. Вона діє на мене, мов чари.

Музика тече з одного з вікон другого поверху. Я йду до дверей швидше, ніж думаю. Думки розсипаються. Є лише ця мелодія, ця сила, що торкається моєї.

— Альтаїре, зачекай! Ми тут не офіційно! Ти не можеш…

Але я вже відчиняю двері службового входу, зачаклувавши охорону, що хотіла мене зупинити. Тимчасове закляття. Коридори пахнуть воском і хвоєю. Музика веде мене, як долоня, що тягне за собою. Я йду на звук. Швидше. Ще швидше.

Магія в мені мовчить — уперше за багато місяців. Щось у цій музиці підходить мені… підлаштовується? Заспокоює?

Я навіть боюся дихати.

Коли двері потрібної кімнати нарешті з’являються переді мною, я не стукаю — просто відчиняю їх. І бачу.

Фортепіано. Дівчина за ним — біляве волосся, ідеальна осанка. Вона вже не грає, щось каже сестрі. Поруч — інша. І я завмираю.

Арія.

Та сама язиката дівчина з ринку. У простій сукні, руки в боки, очі сяють, мов зорі. Вона першою помічає мене і її погляд раптом стає здивованим, а тоді і злим.

— Ви що тут робите?! — випалює вона, підскакуючи до мене. — Це жіноча половина! Ви не маєте права заходити без дозволу, навіть, якщо гостюєте в таточка! Ви хто взагалі?!

— Арія… Яка зустріч, — виривається в мене тихо, надто тихо. Вона справді тут. У домі герцога Валмора. Вона не чує або робить вигляд, що не чує. Підбігає до дверей і вже кричить у коридор:

— Охорона! Негайно! Тут чужі! Вони увірвалися прямо до Емілії!

— Аріє, — починаю, але вона перебиває.

— Не Аріє. Леді Евеліна Валмор. І ви негайно вийдете звідси, поки я вам не показала!

Коридором лунає звук кроків. До нас біжать двоє охоронців. Кайлен за моєю спиною видає такий звук, ніби хоче розсміятися, але знає, що не можна.

Я піднімаю руку, з кінчиків пальців злітають сніжинки.

— Зупиніться!

Охоронці стають. Арія теж — по інерції. Її очі знову округлюються.

— Не спиняйтеся! — вигукує вона. — Ви що? Затримайте їх! Проженіть звідси! Моя сестра — наречена короля! 

В дверях з’являється керуючий маєтку. І його обличчя біліє.

— Ваша… величносте?!

Тиша падає в кімнату, наче снігова завіса.

Арія повільно обертається до мене. Її жваве обличчя перетворюється на маску жаху.

— Ти… ТИ… король?!

— Приємно познайомитися, леді Евеліно Валмор… То ти Евеліна? Чи все ж Арія? — відповідаю тихо і торкаюся вустами пальчиків дівчини, яка ледве згинає коліна в реверансі. Здається, вона таки страшенно шокована. 

— Евеліна, ваша величносте… — самими вустами каже вона. Я хмикаю. 

— Чому тоді представилася Арією?

— Це друге ім’я. Лише для рідних…

— Настільки рідних, що розповідаєш про це незнайомцю на ринку? 

Вона закусує нижню губу, наче боїться сказати щось зайве. Бунтарка. Я всміхаюся. І більше на неї не дивлюся.

Я повертаюся до іншої дівчини. До тієї, що сидить за фортепіано з рівною поставою і спокійними очима.

— Леді Еміліє Валмор?

Вона встає. Вклоняється гідно, красиво, так, ніби для цього народжена.

— Так, ваша величносте.

І я дивлюсь на неї, на спокійну, виховану, шляхетну. І думаю: Ось хто грав. Ось хто заспокоїв мою магію. Ось моя доля.

І чомусь полегшення накочує так сильно, що я ледь втримую подих. Бо краще вже така наречена, ніж язиката, різка, непередбачувана Арія, яка тільки й робить, що сперечається.

Я навіть не здогадуюся, що помиляюся.