Глава 2. Видіння колодязя

Альтаїр

До воріт палацу я добираюся, ще не встигнувши скинути з плечей простий плащ. Холодне повітря ринку досі тримається в одежі, пахне димом, ранковою випічкою і чимось живим — тим, чого у палаці давно немає.

Я ледве ступаю у внутрішній двір, як мене зустрічають одразу троє радників і верховний маг Елінор. Вони стоять так, ніби готові мене схопити, якщо я спробую втекти.

— Ваша величносте! — хором, занадто голосно, занадто нервово.

Елінор робить крок уперед і одразу зчитує з мого обличчя, що я знову був серед людей.

Його брови зводяться так, ніби він от-от почне кричати.

— Ви знову виходили один? — шепотить він. — Ми вже годину вас шукаємо.

Я знімаю каптур.

— Я не збираюся сидіти під замком, поки небезпека дихає мені в потилицю.

Один із радників — сивий лорд Гельвар — підступає ближче. Він нервово стискає перстень на пальці.

— Ваша величносте, ми повинні негайно поговорити. Верховний маг… бачив знаки.

Слово знаки завжди звучить як вирок. Елінор киває так коротко, що цього майже не видно.

— Ходімо.

Вони ведуть мене швидко, майже виштовхують, коридорами палацу. Всі говорять одночасно — уривками, уривчасто, наче бояться, що я передумаю слухати:

— Магія нестабільна…

— Пульсації вже видно навіть охороні…

— Це небезпечно для всіх…

Я прошу всіх замовкнути, але відчуваю — вони не перебільшують. Сила в мені сьогодні справді була інша: важча, гучніша, наполегливіша. З кожним днем стає все сильнішою. І контролювати її все важче. Якщо скажу, що я ближчий до смерті, ніж засуджені в темниці, не перебільшу.

Я ненавмисно стискаю пальці так сильно, що тріщить шкіра рукавичок.

Єдиний вихід — одружитися. Розділити силу з дружиною. Але що, як при консумації все повториться? І моя нова обраниця повторить долю першої? Кажуть, щоб цього не сталося, нас має пов’язувати кохання… Виняткове, особливе, всеосяжне. Але я вже давно не вірю в казки…

Коли ми виходимо у внутрішній сад, холод раптово стихає. Наче сам простір відчуває напругу. Дерева стоять нерухомо, сніг не падає, повітря густіше, ніж має бути.

Серед саду — колодязь.

Старий, обвитий ожиною, але на камені — все та ж рунічна срібляста спіраль.

Елінор повертається до мене, і на його обличчі — не просто тривога. Там страх.

— Видіння прийшло зранку, — починає він, стримуючи голос. — Ваша сила вирветься з-під контролю невдовзі після Різдвяних свят. Ти не зможеш її втримати… і вона вб’є тебе.

Я завмираю.

Це не новина, яку хочеш почути після ранкової прогулянки з простими людьми.

— Скільки часу?

— Тижні.

Після паузи додає:

— А може й менше.

Радники позаду стихають. Ніхто не дихає. Елінор дістає з-під плаща мішечок із золотавим піском.

Я впізнаю його — це пісок із Палацу Спогадів, дуже старий, дуже небезпечний, його дозволено використовувати лише для пророкувань, які вирішують долю імперії.

Він сипле пісок у колодязь. Золотаві крупинки падають, наче зорі, що згорають ще до того, як торкнутися землі. Вода спалахує м’яким холодним сяйвом. Навколо нас здіймається легкий туман, тягнеться до моїх рук, ніби хоче торкнутися шкіри.

Я раптом хочу відступити. Справді. Вперше за довгий час. Але Елінор ставить руку на край колодязя.

Його голос змінюється: стає глибоким, майже чужим.

— Питайте, мілорде.

Моя доля — отут, між камінням, водою і стародавніми словами.

Я нахиляюся.

— Покажи мені ту, хто врятує мене.

Вода тремтить. Потім — розходиться колами. Потім вибухає світлом.

Спершу я думаю, що бачу сніг. Але ні — це камінь. Світлий, відполірований сонцем.

Маєток. Високі башти. Сині стяги, що б’ються на вітрі. Три переплетені мечі.

— Рід герцога Валмора… — шепоче Елінор. 

— Він має двох дочок, — пригадую я. Образ тане, але відчуття справжньої магії не дає мені підвести голову.

— Емілія Валмор, — каже Кайлен. — Двадцять років. Пансіон. Етикет. Готова до двору.

Радники одразу підтакують, з полегшенням:

— Так, Ваша Величносте.

— Саме вона.

— Дуже достойна кандидатка.

Майже готова королева. Золота, правильна.

— А молодша? — запитую. Чомусь.

Радники перезираються, неначе я сказав щось дивне.

— Евеліна Валмор, — каже Кайлен, ледве пригадуючи. — Їй ще немає вісімнадцяти. Не світська. Нестримна. Займається дрібницями. Ні для трону, ні для двору.

Дрібниці… Я знову бачу в пам’яті: русяве веселе волосся, швидкі руки, що тримають моток тканини, сміливий погляд і голос, який не тремтить навіть перед незнайомцем.

Я хочу вчитися лікувати.

Aрія.

Світ справді маленький, але я відганяю думку так само швидко, як вона приходить. Це зовсім інші дівчата. Навіть імена інші. Чому я про це думаю?

Кайлен стає переді мною.

— Альтаїре, ми не можемо чекати. Якщо ти не знайдеш ту, хто витримає твою силу — ти загинеш. А разом із тобою… магія розірве пів столиці.

Радники відступають — тепер вони мовчать. Усі розуміють: я вже не маю вибору. Я вдихаю глибоко.

— Добре. — голос звучить жорсткіше, ніж я відчуваю себе. — Послати гінця до герцога Валмора. Я приїду за його дочкою до кінця тижня.

— За Емілією?

Я киваю. Так треба. Так правильно. Так хоче імперія.

Гонець зривається з місця майже одразу — наказ уже віддано. Я стою біля колодязя сам. Сад знову дихає холодом, і щось у воді ще раз ворушиться.

Наче хоче показати більше. Може — інше обличчя. Може — іншу дівчину. Але сяйво згасає. Картина чітка: маєток Валмора. Старша донька. Все вирішено.