Глава 1. Ринкова площа

Альтаїр

— Ти розумієш, що робиш дурницю? — бурчить поруч Кайлен, мій головний лицар і єдина людина, яка дозволяє собі такий тон. — Король ходить ринком без охорони. Лицарі королівства посивіють раніше, ніж ти повернешся.

— Кайлене, — відповідаю спокійно, не зупиняючись, — для мене немає нічого небезпечнішого за мою власну магію.

Він замовкає. Не тому, що не має чого сказати, а тому що погоджується. Я чую це в його подиху — короткому мовчанні, в якому жевріє жаль. Він не раз бачив, як виглядає моя сила, коли виходить з-під контролю.

Він бачив ту ніч.

Я вдихаю ринкове повітря — гострий запах солі, спецій, диму й людських голосів. Шум притуплює пам’ять, але не стирає її. Магія, яку вона мала прийняти, але не змогла, крик, який обірвався так раптово, що я досі інколи прокидаюся, чуючи його. Ім’я, яке я вже не можу вимовити без металевого присмаку провини.

Крістін. Та, що мала стати королевою. Та, яку знищила моя магія.

Її обличчя… Бліде. Вже холодне. Я її не втримав. Моя сила зруйнувала її тіло зсередини, якби вона була з тонкого скла. Я тоді думав, що теж помру — від провини. Але не помер. Натомість отримав на згарищі себе лише нові шрами.

Я вдихаю глибше, щоб не провалитися в спогад повністю, і крокую далі.

Поправляю грубий плащ, що ховає королівську поставу краще за будь-яку ілюзію. Тканина жорстка, колюча, але саме такою вона й повинна бути — відволікаючою, простою, людською. Пилюка ринку сідає на мої плечі, змішується з запахами натовпу. Люди штовхаються, сперечаються, сміються — і я слухаю. Я завжди слухаю, коли тікаю з палацу під видом простого лицаря. Тільки тут можна відчути справжнє життя країни, не розбавлене плітками придворних.

Кайлен іде позаду, тримаючи дистанцію. Щоб «випадково» ніхто не подумав, що я важлива персона.

Мені хотілося б уміти так легко вірити в свою безпеку, як він намагається довести мені щотижня.

— Риба свіжа! Свіжа, кажу! — кричить торговка, розмахуючи лускатою тушкою, що блищить у сонячних променях.

— Дорого, — бурчить чоловік поруч. — При королі Реймарі хоч злидні не росли так швидко…

Я внутрішньо стискаюся. Кожне таке слово входить у мене, як маленький ніж. Мені хочеться сперечатися, пояснити, що реальні причини глибші, що війна на півночі не моя примха, що податки я піднімав не для власних бенкетів. Але я пришпилюю язик до піднебіння. Простий лицар не може ні повчати, ні виправдовуватися.

Король тим більше.

Я йду між рядами, повільно, вдумливо, втягуючи в себе кожен звук. Тільки тут я відчуваю, що живу серед свого народу, а не десь над ним. І раптом мій погляд зупиняється.

І ніби світ навколо не зупиняється, але пригасає. Я бачу, як сонце лягає на її волосся, збираючи у ньому теплі відблиски. Волосся зібране абияк, так, ніби вона виходила поспіхом або просто не надто переймалася тим, як виглядає. На ній проста сукня, але постава — рівна, пряма, впевнена. Наче вона стоїть проти вітру все своє життя й ніколи не опускає голови.

Її пальці торкаються темно-синьої тканини. Легко. Так уважно, ніби вона відчуває в ній щось більше, ніж просто матеріал.

Ця дівчина… В ній щось є…

Я підходжу ближче. Не тому, що маю на це причину. А тому, що в грудях щось штовхається — інстинкт, цікавість або, можливо, щось інше, давно забуте.

— Гарний вибір, — кажу нейтрально, наче випадковий перехожий.

Вона піднімає на мене очі — ясні, уважні, трохи обережні. Але не налякані. У погляді є сміливість, зухвалість, жива іскра. Вона не з тих, хто боїться висловитися. У цьому я впевнений з першого ж її погляду.

— А ви, напевно, спеціаліст у сукнях? — піднімає брову.

Я мало не сміюся. Вона зовсім не схожа на придворних дівчат: ні вимушеної ввічливості, ні страху сказати зайве слово.

— Скоріше в тканинах.

— Тоді скажіть мені, — вона встромляє кінчик пальця у край матеріалу, — ця витримає три шкільні роки?

— Шкільні? — перепитую.

— Цілительська академія, — відповідає вона так, ніби це цілком буденна річ. — Якщо мені пощастить вступити.

Цілительська? Жінка? Я кліпаю. У моїй голові коротко змикаються два світи: цей — живий, ринковий — і той, де жінкам дозволено лише прикрашати бали й народжувати спадкоємців.

— У нас… не часто бачиш учениць, — обережно формулюю.

— Знаю, — зітхає вона, і в її голосі дзвенить сарказм. — Але я не збираюся все життя сидіти в домі й вишивати рушники. Мій дар не для того даний.

Дар?

Дар означає магію.

Я стиха напружуюся. Люди з дарами — особливо рідкісними — завжди в небезпеці. Особливо жінки. Особливо зараз.

— А який саме? — питаю тихіше, з повагою.

— Хіба це має значення? — посміхається вона кутиком губ. — Головне — корисний. Я можу лікувати. А не стояти на балконах і махати ручкою.

Ця дівчина… не така, як інші. Вона не боїться світу. Не боїться говорити правду. Її свобода — не примха, а необхідність. І я відчуваю, як усередині мене народжується легке, майже невловиме тепло. Дивне відчуття — після років порожнечі.

— Вам не подобаються бали?

— О, любий лицарю, — вона зітхає театрально, — є лише одне, чого я не хотіла б ще більше, ніж танцювати при дворі.

— І що це? — підхоплюю я.

— Бути нареченою короля.

Повітря завмирає в грудях. Стає холоднішим, ніж ранковий вітер у горах. Наче мені справді вилили відро крижаної води за комір.

Вона продовжує, не помітивши моєї реакції — звичайно ж, не помітивши. Для неї я просто лицар.

— Що ж ви так про нашого правителя?

— Тільки не кажіть, що він ваш друг і ви образилися, — сміється вона. — Ви ж чули про нього, правда? Сам король може й нічого, але його магія… Не хотілося б стати її жертвою. Якщо він не зміг вберегти леді Крістін, то не зможе і наступну наречену. Ризикувати життям, щоб зняти його прокляття? Ні, дякую. Я врятую набагато більше життів, коли стану цілителькою.