Глава 6: Дорога до потенційного місця нової бази.

Артур вирішив залишитися на ніч — день він повністю витратив на дорогу до цього сектора, тож повертатися вже не було сенсу.

 Неподалік він знайшов два масивні хвойні дерева, і за допомогою альпіністського спорядження закріпив між ними підвісний намет типу portaledge. Щоб уникнути зустрічі з наземними хижаками, він встановив його на висоті близько п’яти метрів.

 Довкола розмістив звукову сигналізацію з датчиками руху та ультразвукові відлякувачі тварин. Для безпечного спостереження за територією в разі тривоги, він під’єднав кілька відеопасток, які можна було переглядати через планшет. Біля самого намету він також повісив пастку на комах — хоч на такій висоті їх було небагато, зайві запобіжні заходи не завадять.

 Поки Артур облаштовував нічліг, він запустив розвідувальні дрони для детальнішого сканування сектора S11. Його основний дрон з великою висотою польоту не зміг знайти безпечного шляху вниз — до нижнього рівня, де знаходилася загадкова печера. А вже завтра він планував спуститися сам і оглянути цю місцевість власноруч.

 Облаштування ночлігу зайняло багато часу, тож вже настав час лягати спати. Поки він відпочивав, його Фея на планшеті автономно керувала дронами, продовжуючи вивчати місцевість. Хоча планшет мав урізану версію ШІ і не міг зрівнятися за обчислювальною потужністю з сервером на базі, це було краще, ніж нічого.

 Світанок зустрів його шумом первісного лісу — пробуджувалися комахи, рептилії, а десь здалеку доносилися крики до-до та кумкання незнайомих земноводних.

 Не вилазячи зі свого спальника, спершу вирішив перевірити дані сканування на планшеті, але оскільки той інтенсивно працював всю ніч, в нього був низький заряд енергії. Тож доведеться вилазити з теплого спальника, щоб зарядити його від акумулятора транспортного візка. 

 – Ех… а хотілося ще поніжитись в ліжечку… – прошепотів він сонним, хриплим голосом.

 Розпалив невелике вогнище, щоб нагріти води для сніданку, поставив планшет на зарядку. Почав збирати свій намет, а охоронні системи демонтує пізніше, вже коли буде готовий вирушати.

 На сніданок вирішив приготувати борщ із сублімованих овочів і в’яленого м’яса.
— Шкода, що сметана не зберігається так довго... А трицератопса не подоїш, — усміхнувся сам до себе.

 На десерт — трав’яний чай і улюблене печиво «Марія».

 Поснідавши, взявся перевіряти результати роботи Феї й поринув у роздуми:

 — Шкода, що через відстань вона не може зв’язатися зі своєю старшою сестрою на базі... Був би кращий результат. Треба щось придумати, щоб збільшити радіус зв’язку. Все ж я вже не просто вивчаю динозаврів — тепер досліджую цілий новий світ. Відстані будуть зовсім іншими...

 В голові вже крутиться ідея: зібрати нову радіостанцію на метрових хвилях із запасних радіоелементів. Так, пропускна здатність буде меншою, передавати відео не вийде, але тестові сигнали або голосові повідомлення — без проблем. І головне — дальність зв’язку зросте в рази. Але це вже потім.

 Згідно з тривимірною мапою місцевості, яку встигла згенерувати Фея, перед ним справді — відвісна скеля. Близько двадцяти метрів заввишки — як п’ятиповерховий будинок. Спуститися так просто не вийде. Я-то, зі своїм альпіністським спорядженням, спущуся. А от візки з рештою обладнання — літати не вміють.

— Ех... знав би, що так буде, узяв би хоча б один вантажний квадрокоптер. Але хто ж збирався тут жити? — буркнув сам до себе.

 Розгромити мого улюбленого «Хроноса» могли лише розумні істоти. А таких у мезозої... бути не мало б.

 Ляснув себе по лобі — знову відволікся.

— Мріяти не шкідливо, шкідливо — не мріяти. Повертаємось до справ.

 На карті — за п’ять кілометрів на захід — Фея знайшла більш пологий схил. Саме там, здається, можна буде облаштувати кантний спуск: туди й обладнання зможе з’їхати без ризику. Те, що цей шлях віддалений від печери — навіть плюс. Не буде всяка живність туди-сюди шастати.

 А от чи ті літаючі хамелеони захочуть стрибати з висоти п’ятого поверху — ще питання. Але навряд. Їхні крила призначені для планерування, а не для вертикального падіння. Ну, я на це сподіваюся…

— Отже, йдемо до того спуску на заході.

Прямуючи до схилу, Артур знову запустив дронів — цього разу з чітким завданням: вивчити потенційний спуск.

З попередніх даних випливало, що нахил становив близько 40 градусів. При різниці висот у двадцять метрів це означало орієнтовну довжину спуску — тридцять два метри.

Згідно з нічною розвідкою, схил був не суцільною скелею — траплялася певна рослинність. Але остаточні висновки можна буде зробити лише на місці.

— Якщо знадобиться спускати візки, без лебідки не обійтись. Доведеться повернутись на базу й взяти ту електричну — з кевларовим тросом на сорок метрів, — пробурмотів Артур. — Але ще треба подумати, як її закріпити. Не можна, щоб шнур терся об каміння — він хоч і міцний, але не незнищенний. Мабуть, доведеться спорудити якийсь поміст — хоча б тимчасовий.

 Точно, дам завдання Феї, щоб змоделювала можливі варіанти, — додав подумки. Коли повернуся на базу, вона зможе провести розрахунки на основі наявних даних і визначити, які матеріали можна використати на місці.

 Його роздуми перервали нові дані з дронів. Близьке сканування показало що спуск виглядав ще складніше. Виявилося, що там справді росте деяка рослинність — кущі, навіть кілька тонких деревець. В найвужчому місці він був 4 метри завширшки. Прямо по центру схилу протікав тоненький струмок, що змивав поверхню, утворюючи вузький рів, який змієподібно спускався донизу.

 — Ну звісно… Не схил, а ковзанка. І до того ж — нерівна, ще й валуни. Це буде весело…

 До того ж, найближчі дерева, за які можна було б закріпити систему, розташовувались на двадцять метрів далі від краю схилу. Це робило монтаж ще складнішим: навіть довжини тросу може не вистачити.