Глава 2: Це Лиш Початок Проблем?

.

 На ранок восьмого дня з моменту прибуття до цього нового, ще незрозумілого світу, доктор Артур Робенко вже не відчував тієї ейфорії, що охопила його у перші дні експедиції. Усвідомлення того, що він не на доісторичній Землі, а десь в зовсім іншому місці — змусило його думати зовсім інакше. Паніка вщухла, поступившись інстинктам дослідника й холодному розрахунку.

 Попри шок від відкриття, що на небі два місяці, він вирішив діяти. Рано-вранці, ще до сходу, Артур зібрав свій рюкзак, залишив тимчасовий табір і вирушив до головного сховку, де була прихована його "машина часу"  “Хронос”— єдина надія на повернення додому. За його розрахунками, для перезарядки систем потрібно було близько місяця, тож він мав ще три тижні. Але тепер, після нічного відкриття, він мусив перевірити все. Занадто багато питань і невідомих. Десь він припустився фатальної помилки — і час дізнатися, де саме.

 Він ішов обережно, знаючи, що ліс, який ще кілька днів тому здавався йому знайомим — уже ні на що не схожий. Хижаки тут були — він знав. Він чув їх вночі, бачив сліди, чув рик у тумані. Вони уникали його, мабуть, через запах незнайомої істоти або залишки технологій. Але це не означало, що можна втратити пильність.

 Він наближався до сховку. Артур уже бачив знайомі орієнтири — викривлене дерево з синім мохом, великий камінь, що нагадував голову черепахи… І саме тоді він почув шум.

 Спочатку це був лише відголос металічного скреготу. Потім — глухі удари. Щось розбирали, ламали, трощили. І це відбувалося саме там, де мав бути його прихований табір із машиною. Артур завмер, а потім ковзнув у тінь гігантської папороті.

 Те, що він побачив — нажахало його більше, ніж будь-який хижак.

 Біля його сховку метушилися істоти. Їх було десь півтора, може, два десятки — Артур не міг порахувати точно, але їх було забагато, щоб мати бодай якісь шанси. Спершу він помітив не їх самих, а те, що було в них у руках — блискучі, повністю металеві списи. Цілісне древко з полірованого металу. Це була зброя. Справжня. Виготовлена. Цивілізована.

 Його мозок, тренований науковими шаблонами, миттєво вхопив найголовніше — це не могли бути просто тварини. Ці істоти мали технічні навички. У них була соціальна структура, бо одні працювали, інші охороняли периметр. Вони діяли злагоджено й цілеспрямовано. Цей світ був не просто іншим. Він був заселеним.

 Артур нарешті дозволив собі роздивитися самих істот. Це були двоногі ящери — щось середнє між хамелеонами й кенгуру. Вони ходили на двох лапах, використовуючи масивний хвіст як третю точку опори, так само, як це роблять кенгуру під час стрибків чи бою. Їхня шкіра переливалась відтінками болотного, зеленого й бурого, що дозволяло їм зливатися з навколишнім лісом. На спині в кожного були великі, шкірясті крила, складені, як плащі.

 Вони саме розбирали його сховок. Деякі виламували щось, інші передавали їх далі. Щось — очевидно, найцінніше — уже забрали й віднесли в ліс.

 Артур затамував подих. Серце гупало так сильно, що здавалося — його можна почути. Його пневматична рушниця, що висіла на ремені, була марною проти такої кількості.

 Коли нарешті, те що їх цікавило, вони зібрали, ті істоти, що весь час охороняли територію, зробили щось зовсім неймовірне: підстрибнули на висоту близько п’яти метрів — приблизно як дах двоповерхового будинку, розгорнули свої шкіряні крила немов планери, безшумно зникли над верхівками дерев. Решта послідувала за ними, несучи здобич.

 Артур ще довго не наважувався підійти ближче. Його мозок, хоч і звиклий до несподіванок, просто не встигав обробити все одразу.

 Це був не просто інший світ. Це був чужий, вже заселений, ймовірно — розумними істотами. А його єдиний шлях назад — уже знищений цими істотами.

 Нарешті, коли тиша знову огорнула ліс, Артур, тремтячи, вибрався зі свого укриття. Обережно, крок за кроком, він наблизився до місця, де ще вчора стояла його гордість.

 Те, що він побачив, підтвердило найгірші побоювання — і водночас породило нові, ще страшніші.

 Машина була понівечена. Вуглепластикові панелі — розірвані, дроти вирвано з коренем, більшість електроніки розтрощено. Але найстрашніше — зник увесь метал. Алюмінієві радіатори від акумуляторів, мідні джгути, сталеві кріплення, титанові пластини — усе, що мало хоч якусь металеву цінність, було вирвано і винесено. Лише Радіоізотопний термоелектричний генератор TEG-9 (ThermoElectric Generator 9 покоління) залишився на місці — занадто масивний і важкий, щоби забрати. Навколо — розкидані уламки скла, обгорілі залишки композитів і пустота.

 — Отже, метал... — прошепотів Артур. — Їм потрібен метал. І вони не зупиняються, щоб його дістати.

 Ця думка обпекла сильніше, ніж страх перед хижаками. Це був не хаос природи — це була системність. Розумні істоти, які знали ціну ресурсу. А значить, його, власника високотехнологічної машини, могли сприйняти як джерело... або загрозу.