13

Світанок стирає вчорашнє минуле

Ти не втрачай, віри не втрачай

У ранкову мить

Щоб почати все знову

Пам’ятай, тільки пам’ятай

Де сонце встає – там майбутнє твоє

Руслана «Світанок»

          Вона обрала його. Вкотре. Потім зрозуміла, що був тільки він, іншим далі поглядів не дозволяла просунутися, хоча з одним насудомилася забути про минуле, але розлючена дружина не дозволила вчинити перелюбу. Тепер Емілія їй за це вдячна.

Артем тримав її за руку, перебирав пальці, погладжував, у цих маніпуляціях вгадувалася нервозність, а вона нізащо не подумала б, що він може ніяковіти.

Вони піднімалися ліфтом на шостий поверх, причім кнопку потрібного поверху натиснув Артем.

- Ти знаєш на якому поверсі я живу? – Емілія намагалася говорити спокійно, але голос однаково зрадив, зависоко стрибнув.

- І номер твоєї квартири я також знаю, - усміхнувся у відповідь він. – Ліє, чому ти перебралася до Києва? І не довчилася…

- Звідки ти знаєш? – вона стрепенулася, забувши про здивування, його перекрив страх.

- Робота в мене така – все знати, - Артем потягнув кутик рота в подобі усмішки, за якою сховалося очікування. Вона чітко бачила його обриси в очах чоловіка, який знав про її мрії. – То чому?

- Чому ж не довідався, якщо робота в тебе така?

Це було прощупування ґрунту, Емілія хотіла вивідати, що він знає достеменно, але одразу ж загорілася думкою, якби насправді длубався в її минулому, то цих питань не ставив би. Однозначно! І розмова була б зовсім інша.

- Я не вважав за правильним копирсатися в твоєму минулому, - слова Артема прозвучали із зупинкою ліфта, а роззячені стулки дали їй передишку. Емілія вискочила з кабінки й кинулася до дверей квартири.

Оцим він її і взяв. Благородством. Воно зараз дуже рідко траплялося, і мало кому потрібно. За це вона його покохала… По суті, знову. Та й не припиняла усі ці роки, просто шукала чим замінити, інколи ким, поки він знову не перевернув її світ.

- Я покинула навчання, бо… - потрібна відповідь не знаходилася, Емілія заховалася від Артема за длубанням замка, у який не вдавалося потрапити ключем.

- Бо? – підштовхував чоловічий голос ззаду. Лунав майже над самим вухом. Вона відчула запах поту й терпкого одеколону, можливо то був лосьйон після бриття, в голові намішалася каша, зв’язність думок розпливалася наперекір здоровому глузду.

Помітивши, що їй тіпає, Артем накрив руку дівчини своєю, і повернув ключ. Замок одразу піддався.

- Бо, якби я сказала, що твій від’їзд, тоді, з Катранки, добряче мене підкосив, щоб ти сказав? – Емілія продовжувала стояти до нього спиною, жах паралізував тіло, не вірилося, що вона сказала подібне вслух.

- Що я самозакоханий придурок, який вважає, що все знає, але слова Якова не додумався перевірити, - Артем поклав руки їй на плечі, легенько стиснув, й вперся носом у волосся, глибоко втягуючи запах. – Куди ти тоді зникла?

- Їздила дивитися квартиру, яку зняли батьки на час навчання, увечері повернулася, прийшла до моря, а тебе нема.

- Шукала?

- По всій Катранці…

Вони продовжували стояти перед дверима, темно-коричневими із золотавими цифрами, а у промовленому зізнанні завмерло німе одкровення.

Емілія практично скоцюрбилася під тяжкістю емоцій, тому Артем взяв ініціативу на себе, відчинив двері та втягнув її до квартири. Гупнув стулкою і не знайшов кращого способу, щоб порятувати зранену жінку, як лікувати цілунками. Напівтемрява передпокою сприяла відвертості, зухвалості та наполегливості, що підняла вуха, але Лія обірвала те дійство, хоча чудово розуміла – Артем прийшов сюди не на борщ, і навіть не на каву. Одначе, потребувала маленької перерви. Планувався тільки секс, а вийшла відвертість, до якої насамперед не готова вона.

- В душ, - наказала суворо Артемові, вивертаючись з обіймів.

- Смерджу? – образа проступила в його голосі, хоча намагався приховати її за іронічністю.

- Так, - Емілія увімкнула світло, поставила сумочку на підставку для взуття, та подалася на кухню, попутно відчиняючи двері до ванної. – Душ тут.

А сама хутко сховалася за дверима кухні, прислухаючись до звуків. Спочатку було тихо, через декілька секунд почулося бурмотіння, точно невдоволене, воно викликало усмішку на її обличчі, і лиш тоді почувся характерний звук стулки, що зачиняється.

Видихнула. Серце заходилося калатати, немов величезні бубни древніх ацтеків, з кухні Емілія побігла до кімнати через коридор, увімкнула світло і втупилася на диван. У неї не було ліжка. Квартира однокімнатна, доречніше розкладний диван, простору залишалося більше.

Ще б хто сказав куди себе подіти й що далі робити. «Може, диван розкласти?» - проскочила думка, яка одразу підкріпилася діями. За тим, витяглися подушки і ковдра, а внутрішні страхи дівчини наростали зі швидкістю цунамі. У метушливому пориві кинулася перевіряти чи нема пилюки на телевізорі й на чорній ламінованій поличні під ним, потім вилаяла себе за тупість, забігала кімнатою, допоки мало не зомліла від надлишку почуттів.