12

«Життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабесу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають».

Ірен Роздобудько «Зів’ялі квіти викидають»

На стіл лягла звичайна біла папка із зав’язочками, вона обіцяла Артему стати провідником у світ більших заробітків. Завдяки ній він планував вчасно гасити кредит за квартиру і оплачувати лікування батька.

Сьогодні по обіді відбувалася консультація з онкологом, серйозним та насупленим чоловіком не більше сорока років, але Гіпократ запевнив, що кращого спеціаліста в цій сфері їм не знайти. Хіба що їхати закордон, але Артем сумнівався, що вдасться вламати батька на таку авантюру, тому лишалося задовольнятися вітчизняними світилами.

На завтра у батька призначені додаткові обстеження, тільки потім буде назначений протокол лікування. О восьмій ранку їх уже чекали в інституті, а там за обставинами.

Нині ж він сидів на стільчику у світлому кабінеті Гожого і тримав в руках надію. Захар слова дотримав – нову роботу для Артема знайшов, до того ж дуже оперативно.

- Панченко Володимир Геннадійович, - мовив друг, постукуючи олівцем по долоні, що виражало знервованість та непевність, яка здавалося б не була притаманна двометровому Гожому, та все ж прагнення Артема покинути їхні лави, шалено його турбувало. – Народився у Донецьку, шістдесят сьомого року, неодружений, дітей нема… Принаймні, зареєстрованих чи визнаних. У буремні дев’яності заробив собі славу поважного криміналітету… Ну, тоді всі так виживали, у кого було трохи більше нахабності та безстрашності. Потім вирішив відмитися, стати на шлях правдивості, на захист народних інтересів, тому подався у депутати. І пропхався туди. До обласної ради просунувся, але натура авантюриста не давала спокійно жити законослухняному громадянину, який простягнув руку до державного майна, та ще й був спійманим на хабарі. Один словом, потрапив у немилість до більш впливових людей. Тоді крали всі і зараз крадуть всі, попадаються тільки ті, кого хочуть позбутися. Але наш замовник теж не ликом шитий, усе накрадене порозпихав у офшори, та й здимів у Маямі. Прожив там довгенько, але мабуть засумував за батьківщиною, екзотика приїлася… Через тиждень він прилітає до Одеси і шукає людину, яка займеться його безпекою та безпекою його власності..

- І ситуація на сході його не лякає? – поцікавився Артем, уважно вивчаючи фото худорлявого чоловіка, абсолютно сивого, але погляд, навіть через знімок, передавав глибоку гостроту блакиті, холодність на межі з жорстокістю. Випираючі вилиці вказували на суворість рис характеру, а глибока зморшка між бровами - на постійну роботу невгаваючої думки.

- Скоріш, вона його привабила.

- Чому Одеса?

- Ну, він звик жити біля океану, прокидатися під звуки бризу… - награно вимахував Захар олівцем, наче диригентською паличкою. – А якщо серйозно, наш клієнт хоче зайнятися клубами. Вже одного придбав. За океаном цей бізнес у нього доволі непогано просувається, от вирішив батьківщину підняти в очах іноземців, прищепити нам культуру відпочинку по-європейськи.

Артем кинув на друга насмішкуватий погляд, однак так і не втямив, той серйозно говорить чи глузує.

- Як ти на нього вийшов?

- Це він на мене вийшов. Один з партнерів покійного Журавля-старшого, завітав до Андрія в гості і попросив про послугу для давнього друга, оскільки чув, що наша служба безпеки може надати специфічні послуги. Я планував відправити Оселедця, бо у тебе Лія і все…, - Захар зам’явся і пошкріб олівцем потилицю. – Ну, одним словом, хочеш – їдь.

- Умови?

- Панченко, по суті, повертається в чужу для себе країну, нікого не знає, можливо, побоюється колишніх дружків, тому прагне убезпечити себе. Твоє завдання – підготувати кадрів, які забезпечуватимуть охорону клубу і самого Панченка, навчити усьому, що вмієш, знаєш… Ну, не мені тебе вчити. Для початку знайомство. Панченко так захотів. Тільки потім обумовлення терміну співпраці та оплата, але якщо ти підійдеш, то наш втікач-тусовщик ладен сплатити за свою безпеку доволі гарну суму, - Захар добув під столом блакитний стікер, щось нашкрябав на ньому та підсунув Артемові.

- Це моя доля, якщо підійду? – цифра тішила око.

Подумки він уже прикинув, що цього повинно вистачити на внесок за квартиру та лікування батька, принаймні, дуже на це сподівався.

- Так.

- Я беруся.

Невдоволення Захар виразив лиш протяжним зітханням. Артем був вдячним йому за цю німу незгоду, адже слова нічого не варті, прийняте рішення лишиться незмінним.

 Невизначеність мовчанки почала тиснути, наче вони недобрі друзі та майже родичі, а дві чужі людини, які не знають про що поговорити.

Артем зиркнув на вікно, навіщо не сказав би, а тоді глипнув на наручний годинник, відмітивши, що у Лії незабаром закінчується робочий день.

- Дякую, - мовив стиха він, не піднімаючи очі на Захара. Узяв папку з відомостями, які планував переглянути вдома детальніше і піднявся зі стільця. – Цілуй Квітку.

- Сам приїдеш, поцілуєш, - набурмосився друг.

- Обов’язково, - осміхнувся Артем. – Бувай.

У відповідь Захар кивнув. Йому не подобалося рішення Артема, тільки той його змінювати не збирався.