11

Д- д-д-де би не був, не забуду дім
Хочеш, закрути мене,  як бігуді
Я з закритими очима знайду, де мій двір
Бо де би не був, не забуду дім

 Гурт «KALUSH», пісня «Додому»

У квартирі батьків не пахло звичними прянощами маминих кулінарних шедеврів, ненька не кинулася йому на шию, як зазвичай, не потягала награно за вухо, ремствуючи на свого забудькуватого сина. Оселя пахла страхом, потамовано-гірким, з присмаком відчаю та незворотності.

У Артема були ключі від батьківського помешкання, у передпокої роззувся, акуратно виставив кросівки, адже мама могла ті й з вікна викинути, якщо б стояли кособоко. Порядок понад усе, вони з сестрою змалку привчені до дисципліни, і боялися більше маму, аніж тата. За спостереженнями Артема, тато також її боявся, хоча був вищим на цілу голову.

Запала тиша, що тулилася до стін й наганяла дрижаків, повела його на кухню, там де зосереджувався центр їхнього сімейного вогнища, а мамині смаколики тому паломництву однозначно сприяли.

Батьківська квартира нараховувала три кімнати, не враховуючи кухню та ванну, у кожного з членів родини був власний куток, а коли діти повистрибували з батьківського гнізда, кімнати все одно їх чекали. Нині сестра закінчила четвертий курс Волинського інституту економіки та менеджменту за спеціальністю міжнародний журналіст, чи знала вона про хворобу батька – невідомо, Артем планував з’ясувати всі нюанси згодом.

На кухні, що розташовувалася прямо по коридору, помітив світло і подався на його сяйво. Прочинивши тихо двері, побачив батька, що сидів за столом та щось цупив із високого прозорого горняти. Напій нагадував чай, а колір батькового обличчя - пожовклий порепаний папір.

Артем вжахнувся відкриттю. Батько дуже схуд, щоки запали, вилиці стирчали, наче вістря списа, об них порізатися можна, руки страшили кістлявістю, яка ніколи не була притаманна здоровому статечному чоловікові. Вони були прямим доказом маминих слів, їхній добувач насправді смертельно-хворий.

- Чого став? – раптом озвався батько та зиркнув карим невдоволенням з-під насуплених брів. – Заходь.

Артем від несподіванки заледве не вмер, оговтався бігцем та й примостився на стільчику з іншого боку столу, окидаючи поглядом знайомий темно-горіховий гарнітур, мамині прихватки та кухонне приладдя, що висіло на металевій трубочці, прикрученій до світлого «фартуха». На цій кухні вирувало постійно життя, вирішувалися нагальні питання, проводилися сімейні збори. Батько часто був відсутнім, усе його життя – це дорога. Де клали асфальт, там перебував Мазепа. Так у бригаді прозвали батька, і мало хто знав, що звати високого, кремезного, завжди усміхненого чоловіка – Ростислав.

- Не втерпіла, подзвонила тобі, - занепокоєно цмакнув батько і знову відсьорбнув з горняти.

Вдавати, що не розуміє, Артемові здавалося дурнею, тому підтвердив здогадку.

- Так. Яка різниця коли.

- Є різниця, - дратівливо буркнув сивочолий чоловік.

Сивина з’явилася у батька раптово, як і у мами, причиною цієї експансії був Артем. Він часто дорікав собі за це, адже мама почала додавати у шевелюру світлі фарбовані пасма, аби приховати ознаки раннього старіння, наслідком якого стали хвилювання за надто марнославного сина.

Артем не став сперечатися з батьком про різницю, натомість стримано поцікавився?

- Де мама?

- У ванні.

На годиннику, що висів над холодильником, вибило дев’яту вечора, за вікном насувався вечір, а Артем обдумував кожне слово, яке мав сьогодні озвучити. Він не зірвався різко з місця, не покинув холдинг, Гожий його загальмував, оскільки правильні й зважені рішення приймаються на світлу голову, а не з розпачу.

- Чаю зробити? – порушив тишу батько.

- Не хочу.

З боку почувся шум, Артем різкувато повернув голову на звук, помітивши в темному коридорі невисокий, повнуватий силует мами.

Вона одразу пришпорила його очима та вскочила до кухні, пригортаючись до сина. Поцілувала у голомозу маківку, зрошуючи його щоки сльозами жалю. Артем стримано відповів на обійми, намагаючись втримати сплеск емоцій в потрібному руслі. Зараз не час розклеюватися, займатися самобичуванням, та шукати відповіді на питання «Чому це сталося з нами?»

- Сину, я ж просила тебе не зриватися з роботи, - скрушно хитнула головою ненька, присідаючи на стілець.

Артем уважно поглянув на неї, вхопив за руку, відмічаючи темні кола від  блакитними очима, змарнілість і сивину, яка все одно настирно пробивалася назовні.

- Я зірвався не просто так. Погорюємо потім. Завтра ми їдемо до Києва, тата чекають в інституті раку. На третю годину дня у нього консультація у онколога.

- А як же… - спантеличено кліпала мама, вхопившись за халат на грудях. – Направлення треба.

- Не треба. Про все уже домовлено.

- Я не поїду, - вставив ремарку абсолютно спокійний батько.

- І чому ж? - напруження в голосі Артема сягнуло небезпечних позначок, мама зіщулилася, батько сердито зціпив зуби.

На уже дорослого та самодостатнього сина гримати не виходило, як і ставати в позу, але відстояти власне рішення він усе ж намилився.