8

«Що робить жінка в безвиході, перед тим, як знайти його? Вона плаче»

«Гонихмарник» Дара Корній

         У хмільному тумані миготів неспокій, щось насувалося, сковувало груди, заважало зробити повноцінний вдих. Подібне відчуття сковувало його в очікуванні небезпеки: так було, коли ліз через університетську огорожу, коли йшов до армії, коли подався захищати кордони батьківщини. Нині він лежав, крізь прикриті повіки у скроні стукав пронизуючий біль, заважав раціонально мислити, прийняти реальність, яка не відповідала дійсності. Він намагався сконцентруватися на відчуттях, але ці потуги завдавали нестерпних катувань, мозок рвало на шмаття, тіло нагадувало здоровенний кавалок желе, яке на чомусь розмазали.

На підсвідомому рівні розумів, що очі не варто розплющувати, оскільки дійсність навряд його потішить, та з іншого боку – цього не уникнути, відлежатися не вийде.

 Коли уже нагріб сміливості, аби розтулити віченьки, простір озвався дзвінком телефону, і до Артема дійшло, що волає його апарат. Довелося хутко скидати плаху сонливості й непевності, підняти кволе тіло, яке вистрілило нестерпним головним болем у маківці та клубком нудоти в горлі. Повіки відмовлялися підійматися, їм пекло яскраве світло, однак телефон гримів настирно, аж до скреготу в зубах. Розтуливши очі, вихопив серед сірого туману щось зеленкувате із золотистими смужками, а збоку, на тумбочці, верещав телефон стандартною мелодією заводських налаштувань. Артем потягнувся до гаджету, доволі довго кліпав, силкуючись прочитати ім’я додзвонювача. Це вдалося здійснити не одразу, мусив протерти віченьки, підперти голову рукою, і лиш тоді прочитати на екрані ім’я Захара.

- Алло, - мляво простогнав у слухавку, покривившись нудотному спазму, що миттю перевернув нутрощі.

- Дідько! Танкіст, ти де лазиш? Чому тебе нема на робочому місці? – рвав барабані перетинки Гожий, жбурлявся непідробною люттю та невдоволенням.

Артем підняв голову, озирнувся довкола, перечепився поглядом через темну шафу, дзеркало, вікно і стілець з високою спинкою, на якій висіли чорні штани, а на самому сидінні погордливо розстелилися труси. Його труси! Не сплутаєш – чорні боксери з сірими вставочками по боках. Подив стрибнув до відмітки «Ну, нічого собі!», а погляд пустився нижче – під рожевим покривалом у дрібні сірі цятки, яке він відкинув, моргнув голісінький прутень.

- Я не знаю, де я, - вражено пробелькотів, а слова віддавали гіркуватим присмаком. Здавалося, що рота сечею пополоскав.

- Тобто? Ти п’яний?

- Не знаю, я вчора багато не пив, - мозок прострелив спогад про радісного Руслана і невеличкі посиденьки на честь народження його сина.

- Та невже? Якщо багато не пив, то де ти?

- Не вдома. Це точно.

- Бігом волочися на роботу, бо я сам тебе знайду і пам'ять поверну, - не стримував гніву Гожий.

- Не психуй, - перекривився Артем. – Я міру знаю, кажу, що майже не пив. Якась бісовщина, - зітхнув і втупився у свої голі ступні. – Хлопці на місці.

- Так.

- Усі.

- Усі, тільки тебе десь чорти носять!

- Здається, без них справді не обійшлося. Коли розберуся з усім, наберу тебе, - Артем намилився вибити дзвінок, але Захар стривожено мовив:

- Танкіст, скинь геолокацію, я зараз буду.

- Добре.

Артем виконав прохання друга, сам мало що розумів, а тому підтримка не завадить. Таке з ним уперше. Всіляке бувало, але щоб прокинутися в незнайомому місці голим – це щось на межі психічного дефолту.

Для початку вирішив одягнутися, а потім йти у розвідку. Тіло слухалося погано, кожен м’яз тремтів, неначе вчора мав посилене тренування, а сьогодні усього викручує від болю. Насилу підняв себе із ліжка, насунув труси і джинси, але футболки не знайшов. Вона точно була, з голим торсом не ходив, проте пострілявши очима навсібіч жаданої вдяганки не знайшов. Плюнув, засунув телефон в задню кишеню джинсів і вийшов у вузький коридор. По долівці стелилася домоткана доріжка, з одного краю на нього глипали сірі двері зі скляними вставками, з іншого долинав запах чогось смаженого та чийсь голос. Звук лунав монотонно і нагадував радіо, за мить голос змінився музикою, і Артем зробив висновок, що не помилився.

Він покрокував обережно, тамував нудотні позиви, намагався сконцентруватися на дверях, котрі стояли трохи прочинені. У смужці світла стояла чорнява дівчина у чорній футболці, яка заледве прикривала дупцю. У нього й іскри перед очима застрибали від усвідомлення, що він опинився у Лії, рвонувся до кімнати, але зачепився за одну дуже важливу деталь, яка стишила запал. Волосся задовге, у Лії воно коротше. Глянув на голі ноги, відмітивши білизну шкіри, тоді як Русалка смаглява, і нижча. То де ж він вбіса? І хто ця незнайомка, що так зухвало начепила на себе його футболку?

Між ними щось було? «А чого ж ти голий прокинувся!» - підказала підсвідомість, але здоровий глузд продовжував відкидати побачене.

 Артем відступив трохи назад, у глиб коридору, прислухаючись до відчуттів. Він пам’ятав Руслана, Володьку, хлопців, накритий стіл, а далі провалля. Лиш дещиця змазаних спогадів, приємних дотиків, чиєсь тепле тіло в  руках, або ж це вибрики фантазії, яка видавала бажане за реальне.