6

 Знаєш у чому сила жінки?

Проплакавши годинами в подушку, вона знайде в собі силу висушити сльози ... навести красу, і вийде зі сліпучою посмішкою, ніби вона найщасливіша у світі, навіть якщо наполовину мертвa..."
Кузьма Скрябін

         Дзеркало у ванні відображало гнів, невдоволення, роздратування і панічне тремтіння тіла маленької дівчинки. Зараз саме такою собі здавалася – загубленою серед почуттів, віднайденою через дотик чоловічих губ. Йому не сподобалися її червона помада, він приходив того дня до дядька, нахабно цілував, знав, де вона живе, цілий місяць спостерігав… То їй не здалося. На рівні інстинктів відчувала чиюсь присутність за спиною, дискомфорт у грудях, породжений страхом, що на неї полює маніяк. Тепер усе стало на свої місця… Не таким його пам’ятала.

         Артем ставився до неї обережно, напрочуд відповідально, боявся переступити межу допустимого, вважав малим дівчам, а себе дорослим дядечком, який тверезо оцінював усі наслідки зв’язку з неповнолітніми особами. Через свою тендітну комплекцію Еміля постійно здавалася молодшою, аніж була насправді. Тому й малюватися почала, аби хоч трохи додати собі віку, бо без косметики більше шістнадцяти їй ніхто не давав.

         Вона потяглася за міцеляркою та спонжем, скрушно зітхнула, адже тільки могла уявити, що думали перехожі, коли бачили метушливу, розпатлану дівчину з розмазаною помадою на писку. Жах! І Емілія взялася його втирати, дарма що руки не хотіли слухатися, спонж два рази випадав, пальці не вдавалося стулити докупи, втримати невагомість. В голові крутилася єдина думка – він приходив. Їй ніхто цього не сказав. Усе склалося б інакше. Артем запобіг би тому горю, що сталося. Емілія знала це. Відчувала. Пальці затряслися дужче, спонж впав на холодні кахлі, вона не збиралася вкотре його підіймати.

         Вибігла у передпокій, озирнулася навкруги, намагаючись згадати куди поклала сумочку, і знайшла ту на підлозі. Бігцем підхопила та почала потрошити в пошуках телефону. Як на зло, гаджет не знаходився, дратівливість і гнів на людей, на обставини, на клятий випадок нестерпно душили груди, заважали мислити раціонально. Бо ж Артем не брехав, була певна в цьому. Навіщо тоді приїздити, стежити за нею, втирати помаду, цілувати… Коли люте перебирання пальцями в надрах сумочки не дало результату, Емілія зло буцьнула ногою одвірок вхідний дверей, сердито здерла з себе взуття, пожбуривши те об стіну, всілася на підлогу й почала трусити сумочку. Вміст жіночого всесвіту полетів на світлий ламінат, падала горезвісна помада, туш, пудра, серветки, і ще казна-що, Емілія навіть не знала, де воно там взялося, телефон випав останнім. Вона дратівливо відкинула розтельбучену сумку і набрала номер, який мав відповіді на питання, на жаль, термін давності не сплив, щоб їх поставити, не зважаючи на три роки. Якщо Артемові слова виявляться правдою – не пробачить. Ніколи.

- Алло, доню, - після другого гудка, у слухавці почувся бадьорий голос дядька Якова. – Згадала про старого дядька. Зовсім загордилася у своїй столиці.

- Я Артема зустріла, - Емілія пропустила повз вуха увесь буркотливий вступ родича, це звична річ у їхній розмовах, зараз нагальніші питання визріли. – Чому ти збрехав? Я ж питала тебе? Пам’ятаєш?  

Тиша гриміла поміж ними німим свистом у вухах, від натуги та розпачу їх позакладало, натомість виперло сльози, а в грудях нещадно поколювало.

- Не мовчи! – вона відставила телефон від вуха і закричала у екран. – Він приходив?! – німота, гнітюча і болюча. – Правду! Я хочу правду!

- Приходив, - почувся ледь вловимий шепіт.

Емілії було цього досить, вона почула.

- Що ти йому сказав?

- Що незабаром у тебе весілля…

- Яке весілля?! – заревіла на екран, заледве не розчавивши телефон руками.

- Олексій прийшов з АТО, ви ж зустрічалися, я хотів кращої долі для тебе. Ти ж знала того танкіста декілька днів, він би завіявся у свій Київ, і що…

- А це не тобі вирішувати! – Емілія вже не стримувалася, верещала у слухавку, розмазувала обличчям сльози, билася у справжнісінькій істериці. – Ти ж мене покалічив. Ти нас покалічив!

- Цей гріх мені не відмити, прощення твого я не заслужив… Я не подумав про наслідки, - дядько кволо шепотів у слухавку. Голос згасав, немовби спустошені міхи коваля, якими той роздуває гаряче повітря. – Усе було б не так…

Далі слухати белькотання розчавленого родича, вона не бажала. Таки пожбурила телефон об стіну, сповзла на підлогу і скрутилася калачиком. Усе було б інакше, тому що таких Емілія ще не зустрічала: він не намагався бути кращим, аніж є, не плів їй дурниць на вухо, не дарував квітів і милих дрібниць, не обіцяв зірку з неба дістати – тим і підкупив. Вона мліла від його погляду, від великих рук, від виваженості в словах та діях, від правильності вчинків – тільки з таким ставати жінкою. Тієї ночі він говорив про їхнє воз’єднання, будував плани, яким не судилося збутися.

А на ранок у неї була запланована зустріч з батьками в Одесі, вони підшукали для неї нове житло, адже через великий набір першокурсників, третій курс вирішили трохи посунути далі, в інший корпус гуртожитку. Одначе, нове приміщення вимагало капітального ремонту, враження справляло гнітюче, тому батьки взялися підшуковувати для неї квартиру.  Емілія зідзвонилася із своєю одногрупницею, з якою жила в гуртожитку, та пристала на пропозицію знімати житло разом. На квартиру, підібрану батьками, вони погодилися: до університету добиратися було зручно, громадський транспорт звідти ходив за графіком, і пересадок не доводилося робити.