5

Життя покаже, ким ми були, і куди ділись!

Василь Шкляр

Якщо взяти ножа, оперезати ним простір між Артемом та Лією, то напевно обох шваркнуло б током. Кожен тримався за рятівну соломинку вдаваного спокою: він за кермо, вона за сумочку. Їхали у невідомість мовчки. Артем від природи був небагатослівним, цю рису характеру успадкував від батька, з того також слово витягнути тяжко, а Лія принишкла збоку, розряджати німу напругу між ними не поспішала, бо, напевно, й сама не знала з чого почати.

Перші п’ять хвилин Артем не зовсім розумів куди їде, а потім допетрав, що рухається в бік Оболоні. Згадав чудові краєвиди Оболонської набережної, і подумав, що місцина для розмови доволі непогана, якщо ця розмова взагалі відбудеться. Може, помовчать собі, та й розійдуться. Претензії виставляти смішно, їх не існує, просто кожен торував власний шлях, хай вони й перетнулися знову через три роки.

Пильнувати столичні автошляхи йому вдавалося погано, очі мимохіть скошувалися праворуч, похапцем вихоплювали уривки цікавості. У неї рожевий манікюр, пахне не солодко, як колись, салоном авто блукали інші пахощі, щось терпке, гостреньке, відштовхуюче – воно не личило їй, як і червона помада. Вона бісила Артема найдужче. Статусні шльондри любили такими користуватися, а він бачив їх чимало. Одну якось довелося з ліжка виволочувати, не свого, це вони з Володькою завдання отримали одного інвестора приструнити. Хто ж знав, що у того постільні забавки в самому розпалі.

Місце для авто вдалося знайти без перешкод, Артем дуже тішився цьому факту, адже завжди мав проблеми з паркуванням. До набережної потрібно було трохи пройтися, він уже обмізковував маршрут, коли Лія випалила:

- Ти привіз мене додому?

Артем не одразу дотумкав, що вона має на увазі, та зрештою втямив. Лія жила зовсім недалечко. Нерухомість в цьому районі коштувала не копійки, тому думка,  де вона взяла такі кошти на придбання квартири мимоволі закрадалася до голови. Найпевніший варіант, що житло придбав коханець, або ж орендував, оскільки адміністратору салону краси така розкіш точно не по кишені, як і автівка. Та про це він волів не думати. Це її життя, і не йому дорікати за підозри, які можуть виявитися невиправданими.

- Так, привіз, - він поглянув на неї. -  Прогуляємося?

- Добре, - Лія кивнула, та вийшла з авто.

Дівчина не дозволила йому побути джентльменом, мусив бігцем вистрибувати за нею, щоб стати поруч, крокувати в бік набережної.

- Ти знаєш, де я живу? – запитала вона, коли Артем підлаштувався під дрібні жіночі кроки.

- Знаю.

- А що ти ще знаєш?

- Що ти фарбуєш губи червоною помадою…

- Не подобається? – різкувато поцікавилася вона, вперто дивлячись поперед себе.

- Ні.

Лія саркастично хмикнула, сіпнула головою, ніби набридливу комашку відганяла, й поставила нове питання:

- Який стосунок ти маєш до Ірини Григорівни і її колишнього чоловіка?

- Прямий. Ми з Ірою разом на хресті стояли.

- Квітка? – вражено підкинула брови вона, таки глянувши на Артема.

- Так, - кособоко усміхнувся він, подивувавшись обізнаності дівчини.

- Ти працюєш на Захара?

- З ним. На нього не можливо працювати.

- Чому? – вона насупила брови.

Артем ловив кожен її порух з-під припущених повік і пропустив той момент, коли вони вийшли на саму набережну.

- Тому що він… - відповідь давалася складно, якогось конкретного визначення діяльності Захара не знаходилося, тому Артем віджартувався, - тому що він великий татко.

В очах Лії промайнули іскристі смішинки, а за ними прийшла тиша. Дівчина йшла вперед, супила брови, немовби посилено обмірковувала почуту інформацію. Може, так і було. Артем не порушував її німого монологу, заклав руки за спину і врешті озирнувся довкола. На набережній був уперше, блискуча гладь річки нагадала Дністровський лиман і залізний міст, хлопчика з ДЦП і його стурбованого батька.

Він не хвилювався, що перехожі витріщатимуться на шарами, уже звик, та й навколишній люд здавався надто заклопотаний собою, аби цікавитися ним. Любителів прогулятися у вечірніх сутінках втомленого дня назбиралося чимало, особливо багато дітей бігало навкруги, дехто ганяв на самокатах, а турботливі батьки суворо наказували бути обережними. Артем ніколи не думав про дітей, не мріяв про сім’ю, йому було комфортно з самотою, до того ж, робочий ритм жодним чином не спонуках до подібних думок. Захар так його навантажував, що мізкувати про подібне просто бракувало часу. Поглянувши на Лію, він здогадався, чому друг давав такі навантаження. Коли макітра зайнята ділом, часу на дурниці не лишається.

- Артем… - несміливі нотки в голосі Лії привернули його увагу, - давно ти знаєш, що я працюю в салоні Ірини Григорівни?

- Більше місяця.

Лія знову вмовкла, повернула до чорної кованої огорожі, що відділяла суходіл від водойми, і вчепилася в неї руками. Довго перебирала пальцями, Артем напружено спостерігав за нею, ці рухи видавали нервозність дівчини, внутрішню напругу, хоча зовні вона намагалася вдавати спокій. Йому здавалося, що зараз з її вуст злетить дуже важливе питання, яке гризло обох, тільки жоден з них, поки що, не проявити мужності, аби його озвучити. Споглядаючи душевні муки Лії, сам переповнився нервовим неспокоєм, переминаючи пальці за спиною, подалі від її очей.