4

Хто не плаває за буйки, той щастя повернення не знає.

Ірена Карпа

Стіни цього складу бачили багато: їх пронизував розпач, тут згасала надія, відроджувалася справедливість, відбувалося все те, що для пересічного громадянина, інколи, знаходиться за межею досяжності. Бувають місця, які призначені тільки для сміливих, або безстрашних, або дурних. Зазвичай, ці поняття люблять ототожнювати, для Артема вони мали різне значення.

 У цих стінах він був сміливим, був жорстоким, був справедливим, іноді страхітливим. Сьогодні час для страху.

В приміщенні складу, на одинокому стільці, посеред коробок з різноманітним крамом, сидів Ігор, і заливався страхом. Захар розсунув двері, у які вкотився Влад на візку, потім кивнув своїм гаврикам, аби ті забралися геть. Хлопці мерщій подалися на вихід, Артем схилив голову у німому вітанні чоловіка на візку, захоплюючись наполегливістю останнього. Навіть без своїх двох він продовжував доводити, що може бути справжнім чоловіком. У них з Ірою начебто все серйозно, уже й живуть разом. Ігор виліз невчасно, потрібно було й далі відсиджуватися у родичів на сході, та певно батьки дали звісточку, що уже розрахувалися з боргами улюбленого чада, тільки не врахували меча Феміди, котрий навис над ними зовсім неочікувано. За все в цьому житті потрібно платити, рано чи пізно, кров’ю чи потом, або ж… Думка відлетіла до сонця, яке сьогодні напрочуд яскраве, навдивовижу спекотне, до нудоти пекуче.

- Куди його далі? – поцікавився Володька, зриваючи сухий бур’ян. Обчистив віточку з усіх боків, вкоротив і запхнув до рота.

- Куди скажу, - повагом відповів Захар.

Володька зиркнув на нього спідлоба і переключився на Артема, ніби той міг дати відповідь на питання. Зрештою, зарадити цікавості побратима було до снаги, але він не збирався цього робити. Лізти поперек в батька в пекло, в їхньому випадку, поперед Захара – то краще відразу із моста та у воду.

З Володькою взаємини вдалося налагодити, пробачення за завдану шкоду здоров’ю Артем не попросив, хоча жертва його спалаху люті майже тиждень хрипіла і з ним не говорила.  Усе вирівнялося саме по собі, Захар не був би мудрим керівником, якби не поставив їх удвох чатувати біля салону Іри. Їм потрібно було вполювати Ігоря, не факт, що він би прийшов туди, тому біля будинку батьків також чергувала група. З офісу відслідковувалися дзвінки, тому, коли Ігор з’явився на видноколі, його одразу взялися «пасти». Як не дивно, він пошвендяв в гості до колишньої дружини. А за той час, що Артем просидів з Володькою в одній автівці, вдалося й порозумітися. Друг не ображався, лиш попросив правди, хотів знати, за що постраждав.

- Хто вона? – шепотів Володька, смикаючи край чохла на смартфоні.

- Та, на яку тобі не можна навіть дивитися, - суворо відповів Артем, не відводячи погляду від скляних дверей. Захар гарно вигадав: і з Володькою його помирив, і за Лією дозволив наглянути.

- Бо вона твоя?

На це питання у Артема відповіді не було. Три роки минуло. Занадто довгий відрізок часу, аби впевнено сказати, що вона тільки його.

- Бо вона не забавка. Шукай іншу для втіх.

Вони просиділи попід салоном близько двох тижнів, за цей час Артем вивчив маршрут Лії, дізнався у які крамниці вона ходить скуповуватися, бачив двох її залицяльників, з якими ходила на побачення, заледве не сказився від того видовища, але жодного разу не дозволив собі покопирсатися у її минулому. Спокуса величезна, можливостей купа, і Артем не був впевнений, що не піддасться звабі, не відтягне покривало минулого вище. Він не знав, що там знайде, і чи варто шукати те, що давно покрилося пилом мінливої пам’яті, адже, найчастіше, у макітрі відкладаються спогади про погане - Артем хотів вірити у краще, лізти у життя Лії не вважав доцільним, правильним. Зараз вони не мають рівних можливостей, на його боці перевага, а він давно дорослий дядечко, який засвоїв одну просту науку – маленьких дівчаток потрібно захищати. Так вчив тато, так утовкмачувала мама, так показував приклад Захар, так чинив Влад.

Проте, сьогодні усі його спроби триматися подалі значно похитнулися. У вухах досі дзвін стояв. Володька бентежно косився на нього, намотуючи кола у високих бур’янах, Захар вдавав, що має купу справ у телефоні, а сам зацікавлено позиркував на Артема, який підпер чорний джип, склав руки на грудях і впивався дзвоном.

Вона його гукала. Хоча, це, радше скидалося на крик болю. Й досі тіло кам’яніло, згадуючи той звук відчаю, ті відьомські очі, наповнені страху, розпачу, розпуки. Заледве вдалося стримати себе, щоб не обернутися, не кинутися до неї та добряче струсонути. А потім обійняти. Знову зірвати солоного бризу з вуст, згадати ту млість, той солод, повернутися у забутий Богом рай. Не можна, Захар дав чіткі інструкції. Почуття потім, спочатку справа, практично тримав Артема на короткому повідку, неначе очікував, коли той зірветься, злетить з котушок.

А тепер, побачивши її, Артем не давав гарантії, що цього не станеться. Далі відсидітися в укритті не вийде, сам цього не хотів.

- Їдь, - майже біля вуха пролунав низький голос Захара, а квадратні плечі затулили набридливе сонце.

Артем стрепенувся, відліпився від авто й спантеличено, примружуючись, глянув на друга.

- Куди?

- У тебе знову той погляд…