3

А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів

Скрябін, пісня «Люди, як кораблі»

Краса насправді вимагає жертв, хтось заради неї лягає під скальпель, хтось обливається потом в спортзалі, хтось морить себе дієтами, Емілія жертвувала сном.

Вставала ранесенько, аби збігати в душ, привести до ладу волосся, тому що рівнесенькі пасмочка, волосинка до волосинки, вимагали чимало зусиль, а про славнозвісний бойовий розкрас й мови не було, то справжнє мистецтво вивести стрілочку на повіці вправним точним рухом, і вуста… Як же ж лишити їх без уваги. Помада тільки червона.

Уже доволі тривалий час – чорні стрілки та червоні вуста стали її візитівкою. Особливо це подобалося чоловікам, які приходили до них в салон почистити пір’ячко. З декількома вона навіть на побачення ходила, а з одним ледве до інтиму не дійшло, та від фатального кроку порятував дзвінок дружини, яка сказала, що знає про його шури-мури з коханкою, і повириває тій патли.

Більше вона на побачення з клієнтами не ходила, до чоловіків ставилася уважніше, ґрунт перевіряла ретельніше, щоб знову не нарватися на міну під назвою «Дружина».

 На годиннику вибило майже восьму ранку, Емілія була практично зібрана, адже на роботу, зазвичай, приходила раніше від усіх. Ключ від салону був у неї, у Ірини Григорівни – власниці, та прибиральниці Ліди. Їхній заклад мав гарну репутацію серед заможних клієнтів, знаходився у гарному районі, запис йшов на місяці вперед, а головне - Емілії дуже подобалася робота.

Вона приїхала до столиці не в пошуках кращого життя, тікала від минулого, від жалісних поглядів, від самої себе. І зовсім не сподівалася зустріти тут його, смішно мріяти про подібне у місті-мільйоннику, однак невгамовне серце в кожному високому чоловікові з голомозою черепушкою бачило Танкіста, якому віддалася вся, а він ганебно втік. Потім ганж минув. Свою увагу переключила на улюблену роботу, яку знайшла через оголошення на Rabota.ua, на удосконалення зовнішності, хоча уколів краси трохи побоювалася. Та й батьків не хотілося зайвий раз тривожити новими заскоками, їм дісталося найбільше. Вони й досі продовжували про неї дбати, допомогли придбати квартиру, кожен день дзвонили, хвилюючись за її здоров’я, як фізичне, так і психічне.

Сумні думи Емілія відігнала посмішкою, психолог порадив  переключатися на новий вид діяльності, коли гнітючі думки прориваються крізь захисну броню внутрішнього спокою. Вона переключилася на свою зовнішність. Подивилася у дзеркало в передпокої, підморгнула зображенню у брючному костюмі кольору морської хвилі, вхопила сумочку-ранець в руки й побігла на зустріч новому дню.

У ліфті здибала чарівного сусіда зверху, який кожного ранку вигулював свого песика і проводив Емілію захопленим поглядом до автівки. Вона постійно йому бібікала, а він шкірився, наче хлопчисько, якому батьки купили нову іграшку. На його облизування можна було б відповісти, але сусід мав дівчину, Емілія декілька разів її бачила, а після дзвінків розлютованих дружин, зареклася втягуватися у такі халепи.

День на роботі був розписаний практично похвилино, і нічого не віщувало пригоди, однак цього дня вона задумала статися. Емілія ще й досі холодним потом вкривалася, коли згадувала візит двох здоровенних амбалів, які завітали до салону десь з місяць тому. Довго сиділи в кабінеті Ірини Григорівни, а вийшли такі вдоволені, наче кавуна об’їлися. Один з них так огидно шкірився їй, мав нахабство, буцімто, запросити на побачення. Звичайно, отримав відмову. Довіри не викликав, як і симпатії. А потім салоном плітка полетіла, яку рознесла Олена - майстер манікюру, що візитери шукали колишнього чоловіка їхньої керівниці, адже той заборгував серйозним людям велику суму. Емілія веліла колезі заткнутися, і відтоді пильнувала, щоб ніхто не ошивався коридором, доки у Ірини Григорівни гості.

 В пообідню пору Емілії вдалося викроїти час на ковток кави, аж на порозі їхнього салону з’явився гість, відразою до котрого заочно пройнявся геть увесь колектив. Близько року тому, Ірина Григорівна прийшла на роботу загримована, неначе жива мумія. Що ховала під тією маскою - усі одразу здогадалися, між собою тихенько перешіптувалися, одначе говорити про подібне в голос не наважувалися, з поваги до керівниці, та й чисто по-людськи тієї було шкода. Бо ж виявилося, що її ідеальний чоловік, який любив зрідка заїжджати до дружини на роботу, ще та катюга. Потім кур’єр привіз якісь папери, на них Емілія прочитала назву юридичної контори, і зробила висновок, що Ірина Григорівна розлучається. Мовчки поаплодувала їй, тому що терпіти побої це не вихід, такі не змінюються.

І ось, це усміхнене чудо, на ймення Ігор, з франтовим чубом на голові та написом на футболці «Красуням вхід вільний» нащось з’явилося тут. Емілія керівницю поважала, як людину, і як жінку, тому вирішила, що не дозволить цьому індику зіпсувати їм день.

Вона вискочила з-за своєї стійки, однією рукою обперлася об робоче місце, іншу вперла в бік, щоб цей індивід бачив – її наміри серйозні.

- Вітаю, Еміліє. Ірина в себе? - мовив, осміхаючись гість. Видно, поза дівчини страшенно його веселила.

- Ірина Григорівна дуже зайнята. Вона відвідувачів не приймає, - єхидно потягла червоні вуста.

Із боку, у дверях навпроти почувся гул фену, оскільки робота в салоні кипіла, а Ігор вирішив не відповідати на випад Емілії, і подався у напрямку комірчини, яка служила власниці за кабінет. Певно, він не розраховував на спротив з боку маленької тендітної дівчини, але та хутко забігла наперед, перекриваючи йому доступ до кабінету ще в маленькому тісному коридорчику.