2

«Та шрами на душі тріщать по швам,

Та не дають забути,

Ту злість, яку вже

Не спокути»

Гурт «Харцизи», пісня «Мале дівча – зеленоока відьма»

         За високими скляними дверима, обрамленими стильним чорним одвірком, заховалося сум’яття Артема. Чоловік повинен бути сильним, рішучим, наполегливим, і аж ніяк розгубленим, розчавленим, нікчемним. Якщо ж він дозволяє собі подібні слабкості, то лиш на самоті, подалі від сторонніх очей, подалі від осуду.

         У двері, які мозолив поглядом вже більше години, зайти не наважився. Міркував над питаннями, яких назбиралося, як курчат у квочки. Здавалося б, висиділа тільки  шестеро, а звідкілясь взялося дванадцятеро, і всі різні, але всі її. Отак й думки Артема, множилися безперервно.

Лія виявилася Емілією, працювала адміністраторкою в салоні, хоча мріяла про професію педіатра, чоловіка нема, але дядько Яків сказав, що весілля на носі. Чи збрехав? Або Лія таки встигла заміж сходити і розлучитися. Такий варіант також можливий, як і неправдивість слів вусатого масажиста. Тоді навіщо злукавив? Хіба Артем був поганим претендентом на серце й руку племінниці? Невже справляв враження ненадійного та вітряного?

Далі розвинути логічний ланцюжок міркувань йому завадив Захар, який зненацька гупнувся на пасажирське місце. Нещасна автівка аж сплакнула під натиском двометрового здорованя, що нахабно всівся поруч і кинув на панель управління коричневу паперову теку. Артем одразу зрозумів, що в ній, як і те, що відвертої розмови із  другом не уникнути. Певно, його біготня коридорами холдингу не лишилася непоміченою.

-  Ти Оселедцю ледве кадик не вирвав, а мене мало по стінці не розмазав, - зайшов з козирів Захар. – То хто вона?

Артем не глянув на непроханого гостя, його візиту не здивувався – Захар завжди дбав про своїх.

- Адміністраторка в Іриному салоні, - спробував викрутитися, хоча наперед знав, що то марна справа.

- Це я знаю. Здатність базікати Володька не втратив. Я питаю, хто вона для тебе.

З вуст мало зірватися заготоване «знайома», натомість вирвалося справжнє:

- Душа.

Пасажирське сидіння скрипнуло, автівка хитнулася, протяжний свист в ніздрях Гожого звіщав про бентежність та стурбованість. Артем похапцем глянув на нього, відмітив напружені квадратні плечі і знову втупився у лобове скло. Не засоромився того слова, що необережно зірвалося з вуст, Захар зрозуміє його як ніхто.

- І на скільки все серйозно? – чомусь шепотів друг, немов боявся зірвати чеку, пошкодити снаряд після багаторічного стану сну.

- Ще не знаю, - чесно зізнався Артем.

- Як давно ти її знаєш?

Згадувати не хотілося, адже він переконав себе, що забув. Подумаєш, звичайна романтична пригода на морському узбережжі, вона не зробила його шрами більшими, але додала нових.

- Пам’ятаєш, три роки тому ти відправив мене із Славіком в Катранку, - мовив Артем, поглянувши на друга, той кивнув і насупив широкі чорні брови. – Там я з нею познайомився.

- Тебе через неї так потім м’яло?

Артемові хотілося сказати «Мабуть», а вийшло правдиве «Так». Злукавити не вийшло, тіло кориться інстинктам, а вони ґвалтують, тягнуться за скляні двері, відкидають усі сумніви, і пошрамлена душа їх не цікавить, тому що на видноколі замайоріло віднайдене, таємно жадане, справжнє.

- Я гадав, що це не дуже помітно, - продовжив Артем. – Ви тому мене спровадили з Києва?

Гожий довгенько мовчав, не кліпаючи дивився поперед себе, тільки могутнє тіло видавало напружений неспокій, що грав жовнами на вилицях. Друг відпустив волосся. Артем знав, що це на прохання дружини пішов на такі жертви, а сам й надалі продовжував збривати черепушку практично налисо.

- Першим на сполох забив Славік, як тільки ви повернулися, він попросив зустрічі, і сказав, що з тобою щось не те. Ти й раніше був небагатослівним, але після повернення з Катранки, ніби онімів. Ми серйозно  затривожилися…

- Невже це було так помітно?

- Ти міг годинами тупо сидіти на одному місці і дивитися в одну точку, не помітити не можливо. Питати боялися, не знали, що витягнемо. Ти ділитися не поспішав…

- Тому знайшли для мене цікавішу роботу?

- Ми просто вирішили змінити локацію, відволікти тебе. Тим паче, ніхто краще від тебе із завданням не впорався б.

- А волонтерів також ви підсунули?

- Так. І це подіяло, - зробив висновок Захар, затримавши погляд на ньому лише на мить. – Що ти тепер робитимеш?

- Я не злечу з котушок, якщо тебе це цікавить, - запевнив Артем, навалюючись усім тілом на кермо.

- Як довго ти збираєшся тут сидіти?

- Поки вона не вийде, - чесно зізнався він.

- А далі?

Артем не дав відповіді, лиш відвернувся до вікна, красномовно показуючи Гожому, що розмова закінчена.