1

 «Ти, наче зеленоока відьма,

А я мале хлопча,

Що ненароком завітав в дрімучий ліс,

До тебе в ліс, в твої чарівні пути»

Гурт «Харцизи», пісня «Мале дівча – зеленоока відьма»

         Тихі зітхання Володьки змішувалися з шумом кондиціонера, чим заважали Артему сконцентруватися на вивчені вмісту сайтів, які підкинув всезнаючий гугл. Він не шукав там інформацію для загального розвитку, потрібно було знайти дані однієї людини. А звідки ж почати, як не з інтернету.

Нині пошуки будь-чого та будь-кого значно спростилися, оскільки дуже часто втаємничене стає надбанням громадськості, і соцмережі в тому надзвичайно допомагали. Сам же Артем був зареєстрований тільки в інстаграмі, і то завдяки сестрі, яка не вилазила із всемережжя.  Бував він там рідко, оскільки й часу бракувало, й дуже швидко знуджувався, споглядаючи картинки без змісту. Правда, багатьох однокласників знайшов. Тепер знав, хто одружився, хто ляльку народив, а хто завів собаку або кота. Ще була категорія, яку він умовно називав «гордое одиночиство», і до якої себе відносив. Їм із самотою було дуже зручно уживатися, вони не дратували один одного, не виставляли взаємних претензій, відповідно гучних скандалів також не водилося. Ідилія. Ля-по-та!

         До вух знову долетіло зітхання Володьки, але цього разу наповнене якогось невимовного жалю. Артем вже й рота відкрив, аби поцікавитися, що так пригнічує колегу, однак  тієї ж миті спинив себе. Якщо він зачепить Володьку, то вже не зупинить, той хитрий жук однаково добре володів мистецтвом рукопашного бою і водограйним словоблудством. А на беззмістовні балачки Артем не мав часу, потрібно було відшукати якнайбільше інфи на одного франта, який поліз на Іру.

Зовсім недавно двоє бравих молодців взялися шантажувати його куму, погрожуючи спалити її салон краси, якщо вона не розрахується з ними за борги колишнього чоловіка. Той гівнюк конкретно програвся і втік, полишивши купу проблем, які розгрібати тепер доводилося їм.

         Дев’ять місяців тому він з Ірою стояв разом на хресті, їх зробили хресними батьками маленької дівчинки на ім’я Маргаритка, але всі називали дівчатко Квітка, оскільки таким прізвиськом нагородив доньку сам Захар. Так, безпосередній керівник, який давно перейшов в статус друга, став Артемовим кумом.

         Простір їхнього офісного приміщення, котре заповнювали лиш три столи з комп’ютерами та декілька стільців, вкотре розплющило зітхання Володьки. Артем не втримався, підняв роздратований карий погляд на чоловіка, який відростив на маківці рудуватого оселедця, і якого постійно заправляв за вухо, за що й отримав від Захара прізвисько Оселедець.

- Над чим ти так охаєш? – полетіло питання у Володьку, але той погляду від коричневої паперової теки, яку так прискіпливо оглядав, не відірвав.

Артем сам дав йому завдання назбирати інформації про працівників Ірини, з’ясувати їхню чисельність, встановити як довго працюють у салоні, де народилися і тому подібне. Справа нехитра, але чомусь Володька безперервно зітхає, ніби вперше подібним займається.

- От, скажи, чому такі панянки тільки в фешенебельних місцях водяться? – відповів він риторичним запитанням. – Таких не зустрінеш в супермаркеті, на базарі, в черзі в банк…

- Ти про кого? – подивувався Артем. Навіть самому цікаво зробилося, кого Володька відкопав у тій теці.

- Про адміністраторку твоєї куми, - пересмикнув жилавим тілом чоловік, немов намагався тягар смутку з плечей скинути, проте це не так просто зробити. – Очі зеленющі… Ну, просто відьомські! А ці губочки… Так і уявляю, як вона стає на коліна, дивиться мені в очі, тягнеться до ременя…

- Володька, заткнися! Позбав мене своїх еротичних фантазій! – вибухнув сміхом Артем, мимоволі згадуючи одну зеленооку русалку. Сміх тієї ж миті згас, а болючий спогад полетів у кошик для видалення непотрібної інформації.

- Не можу. Тепер думатиму про неї постійно. Познайомитися, чи що?

- Познайомся.

- А як відшиє?

- Хіба тобі вперше! – реготнув Артем.

Володька люто скинув голову доверху, чіткі риси обличчя різко загострилися, а сірий погляд метав громовиці в бік Артема, який навмисно бренькнув жарт, позаяк той давно став надбанням офісу, тому що Володі ніколи не вдавалося познайомитися з дівчиною, яку вподобав, вони наче змовлялися і всі йому відмовляли. Чи то їх відлякував рудий оселедець, чи веснянкувата мармиза, чи надто очевидні наміри чоловіка.

- Така й тобі відмовить! – не здавався Володька. – І не думай, що твої шрами поможуть її склеїти.

- Не пожаліє мене? – глузливо вишкірився Артем.

- Точно пошле.

- Ану, покажи, що там за цаца! – цікавість прорізала зубки, він підірвався з місця й підскочив до столу, за яким сидів Володька.

На стіл впала тека, закрилася, Артем відкинув верхню цупку сторінку, шкірячись колезі, але поглянувши на світлину чорнявої жінки із яскравими зеленими очима заледве не об’їхав додолу.

 Порожнеча ж не болить, а у нього від колючих спазмів усенькі нутрощі скрутило. Перед очима замелькали яскраві сполохи, неначе залпи градів, які вдаряють несподівано і у найвразливішу точку. Він мусив обпертися руками об стіл, щоб втримати рівновагу, втягнути рятівного повітря, яке здавалося їдким та тягучим, воно не наповнювало легені життєдайним  киснем, а налипало, немов глевке багно.