8

Слухати море — теж музика, дивитися на море теж секс.

Рінат Валіуллін

         Того вечора він не потягнув її до себе у барліг, лиш зірвав солодкого трунку з вуст, а тоді, як чемний залицяльник, взяв за руку та відвів додому. Дорогою ставив незручні питання і отримував на них відповіді, але однаково відчував якусь недомовленість в інтонації, в подачі сказаного.

- Ліє, скільки тобі років? – це питання турбувало його найдужче, адже на вигляд більше шістнадцяти їй не даси, а пізнавши трошки більше, зрозумів, що малолітні особи так не розмірковують і дотепностями не штрикаються.

- Я достатньо доросла, що цілуватися з таким дядечком як ти, - знову викрутилася вона, чим загнала Артема у мимовільне сторопіння.

- І ким ти будеш, коли виростеш? – зайшов з іншого боку.

- Педіатром.

- Діти… Відповідально…

- Будь-яка професія – відповідально. І не важливо, хто ти: двірник чи лікар, - із запалом мовила вона, стискаючи його руку сильніше в шаленому пориві відстояти власну думку.

Артем осміхнувся темряві, ще раз переконуючись, що в шістнадцять такими категоріями не мислять.

- Тому ти вирішила піти дядьковим шляхом? Обрала професію медика.

- Чому ж? У нас всі медики. Моя мама терапевт, тато хірург…

- То у вас сімейний підряд. Тоді зрозуміло…

- Що тобі зрозуміло? – чогось огризнулася вона. – Батьки були проти мого вибору, але я наполягла.

- Любиш дітей?

- А хто їх не любить?

- Ну, а як же ж чайлд-фрі? Ти їх засуджуєш?

- Зазвичай, вільними від дітей хочуть бути ті, хто наївся турбот з ними як раз в дитинстві. У мене однокласниця сказала, що ніколи, за жодних обставин, не заведе дитину, тому що постійно піклувалася про молодших братів та сестер, поки батьки пропадали на роботі, щоб забезпечити вісьмох нащадків. А вона була найстарша…

- А у тебе є брати чи сестри? – обірвав її обурений монолог.

- Я єдина дитина у батьків. А ти?

- У мене є молодша сестра.

Більше Артем цю тему не розвивав, висновки для себе зробив, тим паче, Лія реагувала надто емоційно, немов мова йшла про щось глобально важливе, що повинно зачіпати кожного, але людям байдуже, бо у кожного власний клімат-контроль з виставленим датчиком температури та зволоження повітря.

Він відвів її додому, на прощання легенько цмокнув, щоб вночі мучитися сумнівами та домислами. Мабуть, вперше не знав, як діяти і чи взагалі потрібно це робити. Невизначеність в собі накладалася шаром непевності щодо дівчини, яка, здавалося, абсолютно точно знала, чого хоче від нього.

Артем не міг дати визначення їхнім дивним взаєминам, бо стосунками, поки що, це назвати складно, на курортний роман також не дотягують, якщо глянути збоку – нагадувало дитячі витребеньки, якщо зазирнути в вічі зеленоокій русалці – непроглядна глибочінь емоцій, що вихлюпуються на нього. Де вона взялася? І чому йому зустрілась? Що тепер з усім цим робити?

На ранок його голова гуділа, неначе туди поселилося збіговисько таджиків. Розчина кава не сприяла проясненню в думках, тільки серце заходилося голосніше гупати, адже його знову чекала зустріч з навіженою дівчиною, котрій навіть до снаги возити здоровецького пуцьвірінка на тачці.

Крокуючи металевим настилом, крізь дрібні дірочки видивлявся спалахи водойми і намагався розібратися у власних почуттях. Таких гризот через протилежну стать йому ще не доводилося зазнавати, невизначеність гнітила, оскільки Артем завжди знав чого хоче і як діяти, сумніви – жереб для слабких, принаймні, він завжди так вважав, а тепер міг сміливо віднести себе до їхньої когорти.

У здичавілій круговерті протирічних думок, він не одразу помітив біля будки дядька Якова, який закинув нога на ногу та читав газету. Усвідомлення, що Лії сьогодні не побачить прийшло з хитрим вусатим усміхом, котрим у нього пожбурився худорлявий чоловік.

- О! Танкіст прийшов. Чого такий насуплений? – дядько підскочив зі стільця, відклав газету й шугонув до будки. – Заходь!

Артем заледве переставив ноги, чомусь відсутність Лії завдала незручностей, правда, ще не визначився яких найбільше – фізичних чи емоційних. Напевно, все в купі, але до таких несподіванок його організм виявився не підготовленим – мало того, що писок заціпило, ще й нутрощі скрутило досі незвіданим болючим спазмом. До будки ступив під лемент оскаженілого серця і цілого моря розчарувань.

- Вам уже краще? – вим’яв із себе, втупивши очі у дерев’яний настил.

- Так. Клята старість. Підсунулася, як злодій. Роздягайся – лягай.

Усі маніпуляції з роздяганням та вкладанням на софу виконувалися на автоматі, Артему дуже кортіло запитати про Лію, проте не мав сумніву, що проникливий дядько Яків миттю всіче, - його цікавість обумовлена не простою ввічливість.

- То як моя Лія впоралася? Не дуже тебе діставала? Вона трохи язиката і здроката, - зненацька випалив дядько, приступаючи до своїх прямих обов’язків. – Але то добра дитина. Щира. Нам з Мариною Бог дітей не дав, ми Лію любимо як свою.