7

Море і небо — два символи нескінченності.

Джузеппе Мадзіні

         Тачка насправді припаркувалася за огорожею, гордо виблискуючи одним колесом та оранжевим поруччям, навіть у примхливості ночі було видно як вони зазивають до Артема. А він стояв голісінький, якщо не брати до уваги сірі боксери та сланці. Незатишно відчував себе під спантеличеними поглядами вражених глядачів, але Лія не дача часу оговтатися та вдягнутися, ухопила його за руку та поволочила на вихід. За огорожею на них заблимали два хлопця, в яких Артем впізнав вранішніх залицяльників, оскільки ті шорти не поміняли, і невисоке дівча, що вражено покліпало на їхні з’єднані руки.

- Ось, його повезу, - Лія тицьнула пальцем на Артема, звертаючись до присутніх.

- Так не чесно! – голосно обурився хлопець, який вранці підбивав її покинути будку.

- А в чому обман? – вона обурено зажестикулювала руками, але Артемової не випустила. – Ти сказав: «Якщо провезеш будь-якого хлопця на тачці до першого мостика, то з мене повна тачка пива». Так?! – хлопець невдоволено фиркнув, але кивнув. – А чому ти вирішив, що я повезу тебе? Такої умови не було. Ти сказав будь-якого! Я хочу повезти його.

- Я мав на увазі тих, хто був у «Лілії».

- То треба було уточнювати, - самовдоволено огризнулася Лія, аж вперед подалася від запалу. – Артеме, залазь! – однак, тієї ж миті додала. – Звідки стартуємо, бо ти знову закомизися?

- Хай буде звідси, - ображено забубонів хлопець, зло позиркуючи на Артема. – Ліє, ти що, не бачиш, який він здоровий? Ти не дотягнеш його до мостику.

- То радій! Пиво не доведеться виставляти.

Артем слухав їхню суперечку мовчки, бо на початках не зовсім розумів, що коїться довкола, а коли осягнув, вирішив не заважати. Він ще від першої зустрічі зрозумів, що Лії пальця в рот ліпше не класти, відцапає не одну руку, а пошматує на клапті. От тільки лізти до тачки не дуже хотілося, і не тому, що боявся виглядати бовдуром, це пережити можна, корона не впаде, він реально хвилювався, що Лія не довезе. В ній не більше п’ятдесяти кілограмів, а в ньому, при зрості сто вісімдесят сім сантиметрів, вісімдесят чотири. За даних обставин розподіл сил та можливостей не був рівноцінним, та й, щоб дівчина на тачці возила. Нонсенс!

- Артеме, давай, - вона відпустила його руку і змахнула правицею на тачку.

- Ти добре подумала? – він пильно оглянув її з ніг до голови. – До мостику метрів шістсот, а я доволі тяжкий. Може, краще оцього взяти, - показав на хлопця, з яким вона сперечалася. – Він легший, його точно довезеш.

- Я добре подумала, - засокорила вона. – Лізь. Довезу!

Артемові лишалося прийняти неминуче, бо кидати все й ховатися в будинку, виглядало б ще принизливіше, аніж покатушки на тачці. Його лиш єдине питання тривожило: чому він?

Тяжко зітхнувши над своєю невгамовною доленькою, позакидав ноги у тачку, вхопився за бортики і налаштувався на незвичну пригоду, підкинуту зухвалою русалкою.

- Не смикай ручки, піднімай поволі, - наказав суворо Лії, вдивляючись у смужку брудно-жовтого шляху, що блимав у серпанку гостроверхого місяця. – Пупка не надірви.

- У мене зеленка є, замажеш, - іронічно видала вона, але його поради дослухалася – тачку підняла поволі.

За інерцією, Артема нахилило вперед, тому трохи позадкував, щоб рівномірно розподілити вагу та втримати рівновагу, аби цій божевільній було зручніше його везти. Це ж як потрібно любити пиво, щоб піддатися на подібний шантаж? А може й не любить, либонь, програти в суперечці не хоче, або на слабо взяли, а юнацький максималізм грає в сраченяті дужче бандури.

Зрушити тачку з місця Лії вдалося з першого разу, єдине колесо пострибало нерівним шляхом, а крім місяця та зірок, їм підсвічували ліхтарі, увімкнуті на базах відпочинку. Перші хвилини зо дві, вони їхали в абсолютній тиші, неначе усі чекали, що дівчина кине новомодній транспорт і пасажира в ньому, але та йшла впевнено, а тачка бігла вперед не менш вправно, дарма, що підстрибувала на кожній ямці, а зубам Артема загрожував похід до стоматолога.

- Чому ти по нього прийшла? – тихо мовив хлопець, якому світив програш.

Артем нашорошив вуха, під грудьми щось болісно сіпнулося, бо відповідь на це питання цікавила його не менше.

- Бо він танкіст, - на видиху відповіла вона.

- Який танкіст? – голос другого хлопця, вражений і недовірливий.

- Той, що на танку їздить, - роздратовано проскрипіла Лія, подих збився, і Артем почув, як засвистіло повітря поміж її зубів.

- Мовчи. Не говори. Ти втрачаєш сили, - дав сувору вказівку дівчині.

На превеликий подив, вона послухалася. Вони проїхали метрів двісті, минули базу «Фазан» та «Дитячий світ», біля яких удень розташовувався невеличкий базарчик, адже цим шляхом курсувало чимало відпочивальників, і кожен прихоплював на пляж, то варену кукурудзу, то смажені анчоуси, то пухкі пончики. Ще Оксана розповідала, що тут дуже смачну бринзу продають, оскільки багато місцевих мешканців тримають овець та кіз, дорогою сюди він навіть бачив їхні невеличкі отари, але того делікатесу не куштував.

- А в нас, в Україні, вчать на танкістів? – не вгавав хлопець, певно, досі не втямивши той очевидний факт, що подібні спеціальності існують.