6

Якщо море тебе засмучує, ти безнадійний.

Федеріко Гарсіа Лорка

         Коли людяність набуває форми, згадки про душу злітають з вуст і в релігійних фанатиків, і у затятих атеїстів, адже вона має здатність боліти, тікати в п’ятки, відлітати на небеса, любити й ненавидіти, перейматися через дрібниці. Думки про душу скреготали на зубах Артема, бо людяність можна ототожнювати з гуманізмом, однак не всі вирізняються доброчесністю, він себе до цієї когорти також не відносив, просто вкотре переконався, якщо немає людяності, то й немає душі.

         Поперед нього стояв худий, трохи підгорблений чоловік, який сплачував спритній жіночці за перехід через залізний міст. На візку, котрий чоловік притримував однією рукою, сидів хлопчина, підліток, близько чотирнадцяти років, руки й ноги якого нещадно покрутило. Його колотило з боку в бік, жіночка якось гидливо кривила сухі потріскані вуста, реагуючи на дитину з явним ДЦП, як на біосміття. Ніби й знаєш, що воно розкладеться, але чекати закінчення цього процесу уже сил не стає.

- А за цього?! – жінка взяла в чоловіка простягнуті десять гривень і зневажливо кивнула на хлопця у візку.

Спочатку чоловік збирався щось заперечити упередженостям та зневажливості жінки, Артем помітив як здійнялися його сутулі плечі, але повітря посвистіло в ніздрях роздратуванням, а рука простягнула ще десять гривень. Натомість йому тицьнули перепустку на день, а погляд жінки прикипів до Артема.

Він також інвалід. Держава спромоглася дати третю групу, робочу, а голова комісії, який затверджував інвалідність своїм підписом та печаткою, сказав і за це подякувати, бо якби не Артемове перебування на сході, то й цього не світило б. Тоді він подивувався тону світила медицини, бо ні про що у держави не просив, кинувся захищати її кордони з усім запалом, притаманним молодості, яка вірить у краще, хоче змінити майбутнє для нащадків, але виявляється нікому непотрібною. Бо це твій вибір і тобі з ним жити.

- Людяність нині не в моді, - суворо бренькнув Артем, тицьнувши жінці купюру. Та зиркнула на нього не розуміюче, одначе швидко вловила осуд в його очах. – Хоча, вона ніколи й не була модною, - не втримався й додав він, коли гроші опинилися у роззяченій бананці, що висіла на животі трудівниці.

- Людяністю ситий не будеш, - гостро відреагувала жінка і простягнула перепустку.

- Такі завжди голодні.

Металевий настил прогнувся під тяжкістю його кроків, перед очима стрибали сполохи спогадів, такі недоречні та непотрібні зараз. Він наздогнав чоловіка з візком, поволі йшов позаду, оскільки не сумнівався, коли міст закінчиться, сміливця, який би допоміг протягнути візка по піску не знайдеться. Ліпше вдати, що не бачиш, не розумієш потреби іншого, бо так легше, бо в твоєму житті цього немає, то навіщо впускати до нього недосконалості цього світу, генетичні збої, недолуге Боже створіння.

Як тільки коліщат візка торкнувся пісок, Артем забіг наперед, поглянув на чоловіка, в очах якого читалася спантеличеність, і завзято вигукнув:

- Вам допомога потрібна?!

- Не відмовлюсь.

- Тоді я спереду, а ви ззаду.

Він вхопив металеву перекладину поміж коліщатами, чоловік перейняв його приклад, тому хлопчина досягнув морського берега без особливих складнощів.

- Дякую, - щиросердно усміхався чоловік, мало не припадаючи в поклоні.

- Звертайтесь.

- Неодмінно. Таких як ми можуть зрозуміти, тільки такі як ми, - чоловік видав збуджений каламбур, пильно покліпавши на шрами небайдужого перехожого.

- Це вірно. 

Артем змахнув рукою на прощання й подався до будки, де мала чекати душа на ім’я Лія. Думав про неї усеньку ніч, око не стулювалося, якби цього не хотів. Біля кафе помітив великий чорний квадроцикл, а в самій будці застав цікаву картинку. В гості до його масажистки завітали двоє молодих хлопців, обидва засмаглі до чорноти, без футболок, лиш строкаті шорти непевно трималися на худорлявих сідницях.

- Ліє, дядька все одно нема, - вимахував руками один з них. – І хто тут до тебе ходить? Кому треба той масаж? Усі, он, на пляжі.

- Кому треба, то й і ходить, - вперто бзикнула крізь зуби дівчина.

Артем вирішив не втручатися в розмову, сперся об одвірок та спостерігав.

- Я вчора бачив якогось чувака, заходив, - докинув знаюче інший парубок.

- Ну от бачиш! – підкинула брови Лія.

Забігала метушливо по будці, змінюючи простирадло, метнула повний роздратування погляд на хлопців, але вихопила Артема і вклякла. Настирливі відвідувачі простежили за нею й собі вп’ялися подивованими очицями на Артема.

- Заходь! – дівчина розправила простирадло й побігла до рукомийника. – Хлопці, дякую за пропозицію. Не можу приєднатися.

- А в «Лілію» ти сьогодні прийдеш? – не заспокоювався перший.

- Так. Ми із Сонею будемо, - вона ніяково зиркнула на них з-за плеча і завзятіше взялася милити руки.

- Тоді бувай.

Хлопці йшли і проводжали Артема прискіпливим поглядом, змірювали з ніг до голови, немов оцінювали ступінь загрози, яку він може нести.