5

По суті ж, на світі немає нічого сталого. Людина – це лише хвиля. Людство – це море.

Віктор Гюго

         Вітер з моря  зробив його кроки нечутними, однак вона все одно обернулася, розпущене волосся впало на обличчя, яке похапцем загорнула за вуха.

- Ти спізнився, - ображено дорікнула вона.

- Ти вчора взагалі не прийшла, - Артем злився на темряву, через неї не вдавалося роздивитися емоції в її очах.

- Море вчора було неспокійне. А ти чекав?

- Подумав, що ти інше місце знайшла, - злукавив він.

- Я купаюсь тільки тут.

- Чому?

- Глибина гарна й течія тепла. Трохи далі мілкіше, - дівчина змахнула рукою праворуч, - там добре для дітей.

- Ти тут живеш? – закинув цікавинку, з надією очікуючи відповідь.

Вітер знову затулив її обличчя волоссям, вона невдоволено змахнула головою, відкинула пасма, подарувавши Артему хитру усмішку.

- Ні. Приїжджаю на літо. Гайда купатися.

На пісок впав рушник, що висів на плечі дівчини, полетіла сукня, а німфа завзято кинулася у хвилі. Артемові лишалося тільки бігти за нею. Так поспішав, що порвав футболку під лівим рукавом. Він добре плавав, але виловити посеред вечірніх вод зеленооку красуню не вдавалося. Вона то вигулькувала, то знову зникала, обпалювала відчуття дзвінкими смішинками, тримаючись від нього на доволі великій відстані. Надокучати своєю увагою не став, вони змогли поділити одну територію, тому цього поки досить, а куди їх заведуть приховані почуття – це покаже тільки час.

Першою з моря вискочила дівчина, Артем якраз випірнув, тому встиг помітити тонкий силует у звабливості місячного сяйва, прожогом подався на берег, оскільки хвилювався, що русалка знову дремене, а він так і не дізнався її ім’я. І чому не зізнавалася? Що за таємниця?

Вискочивши з води, шкіру обпік прохолодний вітерець, тіло враз вкрили сироти, але Артем не зважав, однаково рушника забув.

- На, витрись. Холодно, - дівчина зняла зі своїх плечей рушника й простягнула йому.

Він не розмірковував над тим, чи взяти запропоновану річ, замислив жарт, тільки ще не подумав чим той для нього закінчиться. Ухопився за край рушника та рвучко смикнув на себе, дівчина не встигла зорієнтуватися і практично впала йому на груди.

- Ой! – вирвалось у неї, а тоді миттю відсахнулася, відштовхуючись долонями від його грудей.

- Страшно? – зубоскалив Артем, гірко зробилося на серці, хоча очікував подібної реакції.

- Ти не танкіст, ти йолоп, - в її голосі не було злості чи зневаги, як і переляку.

Вона зробила невеличкий крок до нього і знову простягла рушник. Дивилася так пильно, що напевно витягла б душу, якби вона у нього була. Її вчинок став несподіванкою, настільки приємною та сповненою щирості, що не смів відповісти нехтуванням. Вхопив запропоновану річ, але цього разу потягнув поволі. Дівчина свій кінець не відпустила, Артем тягнув – вона наближалася. Його грудей торкнувся мокрий купальник, холод, який вітер ганяв по тілу, уже не відчувався, по жилах текла розпечена лава. Може, й не зовсім розумів, що вона робить і навіщо, але на ліве плече лягла тепла долоня, ковзнула до передпліччя, обмацала обережно рубці, що виступали на шкірі, а тоді попурхала до шиї, де шрами були зовсім тонкими та ледь помітними. Цієї миті хотілося стати античною статуєю, древньою та холодною, аби не відчувати гарячого подиху на ключиці, мокрої тканини, молодого пружного тіла, власного бажання, яке накривало незгірше, аніж розбурхані морські хвилі.

Артем витяг рушник, що затиснувся між їхніми тілами, закинув за спину дівчини, вхопив з іншого боку та притис звабливу русалку до себе міцніше. Відчував як піднімається її тіло, вона тягнулася до нього на пальчиках, схилив голову і взяв те, що пропонував цей вечір, ця темрява. Вона торкнулася його вуст перша, обережно, легко, трохи невпевнено. Дозволив їй бути дослідницею, не поспішав брати нахрапом, бо досі не вірив, що це відбувається з ним. Голову не підіймав, схилився ще нижче, їй повинно бути зручно, накрутив рушник на руки і притис ще ближче, дівочі вуста зреагували на натиск впевненіше, віддалися Артемові з усієї пристрастю молодості та спраглості до пестощів. Він цілував багато дівчат, це не стало відкриттям чи новизною, однак, мабуть, вперше запаморочилося в голові від надлишку емоцій. Груди надто розпирало, хоча кисню там не було, притискав дівчину, переповнювався бажанням, впивався дотиками теплих долонь. Вона закинула руки йому за шию, стояла на пальчиках і горнулася так самовіддано, так правдиво. І краплі лукавства не було у тих цілунках, тільки щирість, крихта хтивості, море пристрасті.

Опустившись на п’ятки, вона розірвала поцілунок, зробила крок назад, щоб відсторонитися, але Артем розправив рушник, вкрив її спину, притягнув за кінці, змушуючи дівчину повернутися в колишнє положення. За подаровані, солодкі митті, віддячував короткими цмоками у прегарний носик, тонкі бровенята, маленьке вушко.

- От уже поцілував тебе, а імені досі не знаю, - буботів між цілунками.

- Хіба це так важливо?

- Ну, ти ж моє знаєш.

- Артем, - вона протягла літеру «р», а йому шлунок від задоволення скрутило.