3

Біля кромки води розгладжуються зморшки в душі

Коко Шанель

         Усе ж Славіку вдалося витягти його на риболовлю. Либонь, цієї днини усі коропи вирішили клюнути на гачок, оскільки улов був гідним. Дарма, що Артем користувався Максимковою вудкою, трохи невміло закидав, бо не дуже вмів вправлятися з довгим пластиковим патиком і волосінню, батько ніколи не мав часу на відпочинок, вічно на дорогах, возив асфальт в різні куточки України, за тим син та донька повністю знаходилися під опікою дружини, а вона рибу ловити не вміла. Пиріжки пекла божественні, з найпростіших продуктів могла зробити найсмачнішу страву в світі, тому й працювала все життя в різних кафе та ресторанах, навіть в Польщі влаштувалася в супермаркет у відділ кулінарії.

         Максим, син друга, подався з матір’ю на пляж: кусючі комарі, очерет і сумнівне задоволення від смикання вудки не надихали хлопця на походеньки з батьком, якщо цю саму рибу можна купити в крамниці, ще й не подати на обід власної крові бзикаючим гадам.  Славік якусь пшикалку приволік, оббризкав нею себе й Артема, але це допомагало мало, навалу нестерпних кровопивць не зупиняло ніщо. Може б вони й до ночі сиділи в тих кущах, бо ж клювало на диво шпарко, але ближче до сутінків комарі зробилися настільки кровожерливі, що їм довелося тікати, в прямому сенсі цього слова.

         Дорогою до тимчасової оселі друг видзвонив дружину, і поки вони прителіпалися, Оксана розпалила мангал, начистила картоплі, а дванадцятирічний Максим порався із м’ясом, нанизував на шампури. Навдивовижу самостійна дитина. Артем неодноразово спостерігав за взаємодією  членів цієї сім’ї, і вони нагадували добре налагоджений механізм, де кожна гаєчка знаходилася на своєму місці. Славік, немов важіль, задавав інтенсивність руху, а дружина та син шестерні, які крутяться в залежності від заданого темпу.

Оксана нагадувала стіну. От кажуть, що дружина повинна бути за чоловіком, як за стіною, але в їхньому випадку, Славік – це фундамент, а Оксана – стіна, причім залізобетонна. З такою не страшні ні злидні, ні хвороби, ні печалі, а про радощі й мови не було. Вона сама наливала чоловікові сто грам після тяжкого трудового дня,  не відходила від нього в госпіталі, вважай заново навчила ходити, підтримала, коли друг надумав повернутися у реформовану поліцію, і тому він, не соромлячись нікого, завжди повторював, що є великим нулем без своєї Оксанки.

         Спостерігаючи, як Славік смажив м'ясо, а Оксана накривала на стіл просто неба, поки вони з Максимом чистили рибу, Артем тихо заздрив, бо сумнівався, що в його житті колись з’явиться така Оксана.

- Слухай, як ти знайшов цю місцину, цей забутий Богом рай? – поцікавився Артем, коли вони уже випили по п’ятдесят грам коняку та закусили смачнючим шашликом.

- Через Максимову вчительку. Ти ж бачив, що тут повно баз відпочинку? – Артем ствердно кивнув. – Ну от, якось вона розказала, що вони возять сюди дітей великими групами, що тут море казка, а такої риби в жодному супермаркеті не купиш. Ну, я й повіз своїх на пробу.

- І тепер возиш кожного року?

- Майже. Того року не були. Оксана захотіла Єгипет, - перекривився Славік, виказуючи істинне ставлення до тієї місцини. – Я їй сказав, що більше ноги моєї у тих бедуїнів не буде. Тьху, хіба то відпочинок. Номер, басейн, жрачка, номер, басейн, жрачка… А дихати нема чим! Від спеки плавиться мозок. О, ні! Більше нізащо в світі.

- Зате тут тобі рай! – весело обурилася Оксана, магнула рукою по короткому чорному волоссю, виказуючи невдоволення лиш карими очима.

Мала напрочуд веселу та добру вдачу, пухкенька, чіпляла око доглянутістю та впевненістю в собі, неначе усе що відбувається довкола, то лише з її волі.

- Хіба ні?! – ляснув себе по пузі Славік, яке відгодував за останній рік.

Вони провели чудовий вечір, а назавтра Артем був запрошений на рибу, яку збиралися також смажити на мангалі. Оксана зібрала йому пакунок з їжею, щоб бува не вмер з голодухи і близько десятої вони розійшлися. Як на Артема, то доволі рано, він ще б посидів та потеревенив ні про що, але Славіка від випитого коняку трохи повело. Друг практично засинав на стільці, тому затягнув його на ліжко, допоміг Оксані прибрати зі столу й замість того, щоб й собі віддатися обіймам Морфею, подався досліджувати морські глибини. Вдень так і не зважився роздягнутися, хоча відійшов доволі далеко від інших відпочиваючих, однак пляжем все одно курсували перехожі і дядечко з конячкою, який пропонував покати дітей за відповідну плату.

Спаковану їжу лишив у себе на ганку, знову обрав аварійний міст за базарчиком, оскільки той виходив просто на те місце, де вчора споглядав русалку. Йдучи повз різнокольорові будиночки баз відпочинку, іноді зачував дитячий сміх та лемент, голосні вигуки дорослих, які намагалися вгамувати розбурхане королівство дитинства, і згадував, як сам вперше поїхав відпочивати на море. Йому було тринадцять, це також була Одеса, санаторій «Водяний». Він привіз звідти незабутні спогади, притаманні лиш безтурботному дитинству.

Пляж втопав у серпанку місячного сяйва, яке вляглося на хвилях і немов наспівувало колискову чорноморським водам, аби вгамувати їхню нестримність та мінливість. Море омивало теплом, назбираним протягом спекотного серпневого дня, наполегливо припрошувало в свої обійми. Артем піддався звабленню на раз. Хутко зняв одяг, тільки плавки залишив, і пірнув на глибочінь. Стихія прийняла його радо, грайливо підкидала на хвильках, немов знайшла нову забавку для втіх. Бо хто ж він є? Лише комашка посеред безмежних вод.