Розділ одинадцятий. Те, що повернулося

Вони спускалися до села до світанку.

Максим ішов сам, але часто спотикався, ніби тіло ще не вірило, що вага належить йому. Орися вела Левка за руку. Хлопчик мовчав і дивився на все так, ніби світ надворі занадто новий. На асфальт. На автомобільні фари. На пташиний крик. На пластикову пляшку біля узбіччя. Для нього тридцять років минули в одну ніч.

Ілля йшов позаду.

Він не відставав. Не хитався. З вигляду все було нормально. Лише раз на кілька хвилин торкався грудей там, де під ребрами тепер жив чужий глухий металевий відблиск. Наче десь усередині повісили маленький дзвін і він чекає свого часу.

У селі їх зустріла тітка Ганна. Побачивши хлопчика в старій табірній футболці, вона притисла долоню до рота.

— Господи…

Лариса Голуб приїхала через пів години.

Коли Левко підняв на неї очі, вона похитнулася й сіла просто на лаву, не зводячи з нього погляду.

— Я несла тебе, — прошепотіла вона. — Тоді. До автобуса. А потім… а потім…

Вона заплакала.

— Я забула.

Левко дивився на неї не по-дитячому серйозно.

— Я теж майже забув, — сказав він тихо.

Поліція приїхала вже після обіду.

Історія, яку їм розповіли, була проста й цілком придатна для паперів: група молодих людей заблукала біля покинутого табору; двох знайшли одразу, одного — пізніше; один хлопчик, імовірно, син колишніх працівників табору, довго жив у віддаленому місці без документів. Марта і Юра вважаються зниклими безвісти.

Ніхто особливо не заперечував.

Лише дільничний, молодий і надто старанний, не раз озирнувся на Іллю, бо не міг второпати, чому годинник на столі в нього вдома раптом зупинився рівно на 23:17.

Увечері Орися сиділа біля сина, який нарешті заснув.

Левко спав у сусідній кімнаті, але сон у нього був дивний: він щоночі розплющував очі, наче звикав до того, що стеля не чужа.

Ілля стояв на подвір’ї.

Лариса вийшла до нього, закутавшись у шалик.

— Вам уже гірше, так?

Він не заперечував.

— Я чую його, — сказав тихо. — Не постійно. Але чую. Наче хтось перевіряє, чи я на місці.

Лариса опустила очі.

— Ви могли не повертатися.

— Міг.

— Чому повернулися?

Ілля довго дивився в бік гір. Там, за чорними схилами, лежав табір, як рана, яку присипали землею, але не закрили.

— Бо якби я не повернувся, це пішло б далі, — сказав він. — А ще тому, що один хлопчик тридцять років чекав, поки я назву його на ім’я.

Лариса кивнула.

— І що тепер?

— Тепер я слухатиму. — Він усміхнувся втомлено. — Це в мене виходить найкраще.

О 23:17 у горах задзвенів дзвінок.

Не тут. Далеко.

Але Ілля все одно здригнувся.

І тихо, майже непомітно, порахував разом із ним до двох — не вголос, а десь під ребрами.