Розділ десятий. 23:17

Вони повернулися до табору за десять хвилин до часу.

Туман цього разу стояв вище — вже по пояс. Корпуси виростали з нього, як зуби. Небо над ними було беззіркове, глухе, ніби гори накрили табір кришкою.

Орися й Максим стали біля брами.

Ілля глянув на них лише раз.

— Не заходьте.

Максим кивнув, блідий, але тверезий.

Орися тримала в руках фото сина, його дитячий малюнок і блокнот, куди вони дорогою записали все, що пам’ятали: імена, дати, звички, випадкові дрібниці, все, що могло прив’язати людину до світу живих.

Ілля зайшов у третій корпус.

Усередині все було готове.

Ліжка стояли рівно. У повітрі — запах мила й вогкості. На стінах — малюнки. Дзеркало, яке він розбив, тепер було цілим.

Він не здивувався.

За склом знову тягнувся той інший коридор.

Ілля пройшов крізь нього.

Там уже чекали.

Діти на ліжках сиділи рівно, склавши руки. Усі дивилися на нього. У кінці коридору стояв Сергій Ярема — якщо це ще можна було так назвати. Високий, без обличчя, але тепер у його поставі було щось людське. Втома. Нескінченна, майже свята втома того, хто занадто довго тримав двері закритими власним тілом.

— Ти прийшов, — сказав він голосом, схожим на сухий шелест.

— Так.

— Пам’ятаєш?

— Так.

— Це гірше, ніж забути, — сказав Ярема.

— Знаю.

Десь зовні задзвенів великий дзвін.

23:17.

І тоді, крізь стіни, туман, роки, почулися голоси.

— Максим Коваль! — крикнула Орися. — Син Орисі Коваль! Народився шостого липня!

— Марта Лис! — підхопив Максим. — Ти любиш чорну каву без цукру! У тебе кіт Кадик!

— Юра Чабан! — знову Орися. — Я не знаю тебе, але тебе хтось знає! Ти був!

Голоси йшли, мов удари по льоду.

Діти на ліжках почали ворушитися.

Один хлопчик заплакав. Дівчинка в спортивному костюмі стиснула ковдру. Хтось прошепотів своє ім’я сам собі.

Ярема повернув порожнечу обличчя до стіни, ніби слухав.

— Не любить, коли називають, — сказав він.

— Добре.

Ілля підійшов ближче.

— Ти можеш піти?

Ярема довго мовчав.

— Не я вже давно рахую. Я тільки місце, через яке воно говорить.

— А якщо місце звільнити?

— Воно знайде інше.

— Не відразу.

— Не відразу, — погодився Ярема.

Ілля підняв маленький дзвіночок.

— Тоді хай знаходить через мене.

— Ти не витримаєш тридцять років.

— А ти витримав?

Порожнеча в обличчі Яреми сіпнулася. Це, мабуть, було його усмішкою.

— Ні, — сказав він. — Я просто дуже довго вдавав.

Зовні голоси ставали сильнішими.

— Левко! — раптом крикнув Ілля сам, так різко, що звук розітнув коридор. — Левко Савка! Ти боявся грози! Ти ховав цукерки під подушкою! Ти був!

Коридор здригнувся.

Десь ліворуч хлопчик у мокрих кедах підвів голову.

Ілля пішов до нього.

— Левку, ходімо.

Хлопчик дивився недовірливо.

— Куди?

— Надвір.

— Мене там ніхто не пам’ятає.

— Я пам’ятаю.

— Одного мало.

— Тоді буде двоє. Троє. Стільки, скільки треба.

Левко повільно встав.

У ту ж мить з усіх боків коридору пролунав рахунок.

Не один голос — десятки.

Дитячі. Дорослі. Чоловічі. Жіночі. Старі. Молоді.

— Раз…
— Два…
— Три…

Це вже говорив не Ярема.

Це говорило саме місце.

Лампи луснули одна за одною. Темрява ринула, як вода. Ліжка затремтіли. Діти почали підводитися. Не повільно — різко, смикнуто, ніби ляльок потягнули за нитки.

— Біжи! — крикнув Ілля Левкові.

Хлопчик кинувся до пролому.

Ілля в останню мить сунув маленький дзвіночок у руку Яремі.

— Відпусти, — сказав він.

Ярема стояв нерухомо.

— А ти? — спитав він.

— Я вже йду.

Ілля розвернувся й побіг слідом за Левком. Коридор за спиною дихав. Зі стін тяглися руки — не зовсім руки, радше смуги туману, які приймали потрібну форму. Він вискочив у реальний корпус, збив плечем двері, майже впав на сходах і вибіг надвір.

Орися й Максим кричали імена в туман.

Левко зупинився за крок до брами, заплющивши очі, ніби яскраве світло б’є просто в обличчя.

— Дивись на мене, — сказав Ілля, ставши навпроти. — Тебе звати Левко Савка.

— Левко Савка, — прошепотів хлопчик.

— Тобі було шість.

— Шість.

— Ти живий.

Левко розплющив очі.

І ступив за браму.

Туман за спиною табору зойкнув.

Із третього корпусу вдарив такий дзвін, що земля під ногами здригнулася. Вікна спалахнули світлом. У всіх корпусах одночасно. На секунду, не більше.

Ілля обернувся.

На ґанку третього корпусу стояв Ярема.

Вперше за весь час — із обличчям.

Звичайним, людським, втомленим обличчям чоловіка років тридцяти п’яти. Він дивився на Іллю спокійно.

Потім кивнув.

І розсипався в туман.

У ту ж секунду щось холодне вдарило Іллю просто в груди.

Рахунок не зник.

Він просто перескочив.

Світ хитнувся.

У вухах зашуміло.

І десь глибоко, під серцем, чужий голос дуже тихо сказав:

— Раз.