Розділ восьмий. Мати біля брами

Орися Коваль не збиралася слухатися нікого.

Коли Ілля перестав відповідати на дзвінки, вона сіла в машину й поїхала туди сама — по тій самій дорозі, яку в поліції називали «непевною стежкою», а місцеві просто не називали ніяк. У багажнику лежали старі дитячі фото Максима, його перший малюнок, поламана іграшкова пожежна машина й маленький касетний магнітофон, на якому лишився запис його голосу в чотири роки.

Вона зупинилася біля брами, коли туман уже стояв по коліна.

Не зайшла всередину.

Інстинкт, сильніший за розум, сказав: якщо переступиш межу, тебе теж доведеться рахувати.

Тож вона стояла за нею й говорила.

Спершу просто кликала сина. Потім називала все, що робило його ним. Родимку під лопаткою. Зламаний різець у дванадцять. Першу двійку з алгебри. Те, як він спав із витягнутою ногою й завжди загортався в ковдру, наче в кокон.

Коли бракувало слів, вона вмикала касету.

Дитячий голосок, шепелявий і ясний, говорив:
— Я Максим. Мені чотири. Я буду космонавтом.

Туман ворушився.

І тоді з темряви третього корпусу вибігли двоє.

Максим і дівчина.

Орися кинулась до сина й вхопила його так сильно, ніби можна було триманням повернути людину цілком. Він тремтів. Дихав уривчасто. Обійняв її, але не одразу — наче тілу треба було пригадати, як це робиться.

— Мамо, — сказав він нарешті. — Мамо, там Ілля.

За ними вийшла Марта. Зупинилася біля брами, ніби щось тримало її за щиколотки. Орися простягла руку.

— Іди сюди.

Марта дивилась повз неї.

— Я… — почала вона. — Я…

В обличчі дівчини щось пішло ряб’ю, наче пам’ять пробувала перемкнутись на іншу версію. Іллина настанова про імена спалахнула в Орисі в голові сама собою.

— Тебе звати Марта Лис! — крикнула вона. — Ти фарбуєш волосся в мідний, бо тобі не подобається свій колір! У тебе кіт на ім’я Кадик! Ти в дитинстві боялася ліфтів!

Марта кліпнула.

В очах з’явився жах, живий, справжній.

Вона зробила крок.

І в цю мить із корпусу задзвенів дзвінок.

Не один удар — довгий, тяглий, мов виття металу.

Марта застигла. Повільно повернула голову до темряви за собою.

— Там лишився… — сказала вона.

— Не слухай! — крикнув Максим.

Але вже було пізно.

З-за її спини, з туману під ґанком, долинув голос. М’який. Чоловічий. Дуже знайомий для неї.

— Марто, я тут. Це Юра.

Максим зблід.

— Це не він.

Марта заплакала.

— Але ж я його люблю…

І зробила крок назад.

Орися кинулась уперед, але туман між ними раптом став густішим, щільним, майже речовинним. Марта відступила ще раз, і її силует поплив, ніби вода затягла його під поверхню.

За секунду там уже нікого не було.

Лише туман.

І далекий рівний рахунок, що лунав десь усередині корпусу.

— Раз…
— Два…

Максим затулив вуха руками й упав на коліна.

Орися стояла, дивлячись у порожнечу, де щойно була жива людина. Вона не кричала. Не плакала. Просто зрозуміла на якомусь первісному рівні: є речі, які не повертаються відразу, навіть коли ти стоїш за крок від них.

— Ми не їдемо, — сказала вона.

— Мамо…

— Не їдемо без нього.

І саме тоді з темряви корпусу вийшов Ілля.

Повільно. Дуже рівно. Високий, змоклий від туману, блідий, але ще зі своїм обличчям.

У руці він тримав старий табірний дзвіночок — маленький, ручний, весь у зеленій патьоці, ніби викопаний із землі.

— Їдьте, — сказав він.

— Ні.

— Їдьте зараз. Поки воно тримає межу на мені.

Орися подивилась йому в очі — і зрозуміла.

Його вже теж рахували.

Але ще не до кінця.