Розділ сьомий. Хлопчик, якого він забув

Після «чотири» час ніби зіпсувався.

Лампи мигали в іншому ритмі, ніж серце. Тіні відставали від рухів. Десь далеко хтось із дітей тихо сміявся без жодної радості. Ілля стояв між Мартою й Максимом, відчуваючи, як холод заходить під шкіру.

Фігура зробила ще один крок.

— П’ять.

І тоді десь зовні, далеко, майже біля самої брами, хтось закричав:

— Максиме!

Жіночий голос.

Орися.

Звук прийшов крізь стіни, туман, роки — і вдарив, як вікно, розбите в задухливій кімнаті.

Максим сіпнувся, ніби його вирвали з води.

Фігура завмерла.

Порожнеча на її місці завихрилась швидше.

— Мамо! — крикнув Максим.

— Не відповідай! — різко сказав Ілля, але було пізно.

Коридор здригнувся. Лампи погасли, лишивши тільки бліде світло невідомо звідки. Ліжка по обидва боки зайшли хвилею, ніби будівля глибоко вдихнула.

І тоді за спиною Іллі пролунав дитячий голос:

— Ти ж обіцяв мене не кидати.

Він обернувся.

У кінці коридору стояв хлопчик років дев’яти. У мокрих кедах. У світлій футболці з емблемою табору. Саме той, якого Ілля бачив уночі біля криниці.

І раптом — без жодного поступового згадування, без підказки, без логіки — Ілля все згадав.

Не інший табір.

Не інше літо.

Саме це місце.

Серпень 1993-го. Йому було шість. Він хворів, його відправили в «гірське повітря». Пам’ятав спальню з сосновими ліжками. Пам’ятав хлопчика поруч, який ділився цукерками й боявся темряви. Пам’ятав, як у першу ніч почув рахунок і заплющив очі. Пам’ятав руку того хлопчика на своєму рукаві.

«Не спи», — просив той.

А Ілля прикинувся, що спить.

Вранці хлопчика не стало.

Усі забули.

Ілля — теж.

До цієї секунди.

— Левко, — прошепотів він.

Хлопчик усміхнувся сумно.

— Нарешті.

Фігура без обличчя різко повернулася до Левка. У її порожнечі щось сіпнулося, ніби ім’я вдарило туди, де мало бути серце.

— Його не було, — сказав голосом вожатого, потім голосом Лариси, потім голосом Максима. — Його віддали.

— Ні, — відповів Ілля. — Його забули.

Левко зробив крок ближче.

— Ти вийшов замість мене, — сказав він просто, без звинувачення. — Тому тобі дали інше літо. Інший табір. Іншу пам’ять. А я лишився тут. Щоб число збіглося.

Ілля відчув нудоту.

Не від страху. Від правди, яку тіло приймає раніше за розум.

— Я був дитиною, — хрипко сказав він.

— Я теж, — тихо відповів Левко.

Позаду знову закричала Орися:

— Максиме, мене чуєш? Тебе звати Максим Коваль! Ти мій син! Тобі двадцять один! Ти боїшся ос і ненавидиш манну кашу!

Максим заплакав. Не як дорослий, а коротко, уривчасто, по-дитячому. Разом зі слізьми з нього наче виходив той мертвий спокій, яким був просякнутий цей коридор.

Фігура без обличчя знову рушила вперед.

— Шість, — сказала вона.

І коридор миттю перемінився.

Ліжка по обидва боки виявились зайнятими всі до одного. На кожному сидів або лежав хтось, кого Ілля ніколи не бачив і водночас упізнавав — обличчя з фотографій, невиразні фігури з відсутніх спогадів, діти з різних десятиліть. Усі повернули голови до нього.

Не до Максима.

Не до Марти.

До нього.

Бо це він був тим, хто колись вийшов не на своєму місці.

Ілля зрозумів: рахунок не просто завершився. Він замкнувся.

Фігура зупинилась за три кроки.

— Тепер місця рівні, — сказала вона.

— Ні, — відповів Ілля.

— Один вийшов. Один лишився. Так було.

— Ні, — повторив він і сам здивувався, наскільки спокійно звучить його голос. — Так було, бо я мовчав.

Він обернувся до Максима й Марти.

— Коли я скажу, біжіть за голосом матері. Не озирайтесь. Що б не кликало — не озирайтесь.

— А ви? — прошепотіла Марта.

Ілля не відповів.

Левко дивився на нього уважно.

У дитячих очах не було ні злості, ні прощення. Лише довга втома.

— Можна все зупинити, — сказав він.

— Як?

— Хтось має лишитися на рахунок свідомо. Не як дитина. Не як забутий. Добровільно. Тоді тіні не підуть у село ще якийсь час.

Ілля глянув на фігуру.

Тепер він бачив у ній не істоту, а роль. Порожню форму. Місце, яке колись займав хтось живий. Останній вожатий, який не виїхав. Можливо, він не став рахівником — просто дав себе використати як двері.

— «Якийсь час» — це скільки? — спитав Ілля.

Левко повільно знизав плечима.

— Поки не втомишся пам’ятати.

За стіною Орися сипала словами, як молитвою:

— Максим Коваль, шосте липня, син Орисі й Петра, ти в дитинстві загубився в супермаркеті, тебе знайшли біля акваріумів, ти смієшся носом, коли нервуєш…

Максим уже стояв.

Марта теж.

Ілля подивився на них обох.

— Зараз.

І вдарив фігуру ножем просто туди, де мала бути грудна клітка.

Лезо не зустріло опору.

Просто ввійшло в холод.

Але цього вистачило на мить.

Мить — це іноді все, що потрібно.

— БІЖІТЬ! — крикнув він.

Максим схопив Марту за руку, і вони рвонули повз ліжка, крізь коридор, у пролом за дзеркалом, на інший бік стіни, до голосу матері.

Фігура хитнулась.

Діти на ліжках одночасно підвелися.

Ілля зрозумів, що тепер лишився сам.

Не зовсім.

Левко стояв поруч.

— Тепер ти пам’ятаєш, — сказав хлопчик.

— Так.

— Це болить?

Ілля подивився на нього.

— Так.

— Добре, — тихо сказав Левко. — Значить, ти ще живий.