Розділ шостий. Те, що стоїть за стіною

Він не поїхав.

Сидів у машині біля брами, переглядав знайдені в рюкзаку файли, дописував імена на внутрішньому боці зап’ястка, пив холодну каву з термоса й відчував, як темрява згущується не над табором, а в ньому самому.

В рюкзаку крім блокнота був ще диктофон. На ньому — кілька коротких аудіофайлів.

Перший: сміх, жарти, кроки по листю.

Другий: хтось каже, що компас крутиться.

Третій: тиша, потім Марта шепоче:
— Дзеркало запізнилося.

Четвертий файл був найдовший.

На ньому голос Максима, уже нервовий:
— Якщо хтось це знайде… ми, здається, не можемо вийти правильно. Ніка бачила ще один поверх. Денис каже, нас п’ятеро, але я пам’ятаю… ні, не так. Щось не так із числами. Якщо це чує мама — мамо, мене звати Максим Коваль. Мене звати Максим Коваль. Мене звати…

Запис обривався дзвінком.

Ілля заплющив очі.

О 23:12 він знову ввійшов у третій корпус.

Не тому, що вірив у власну сміливість. А тому, що інколи страх стає простішим, коли йдеш йому назустріч. Як холодна вода — якщо ввійти швидко, тіло не встигає довго вагатися.

Усередині було темно. Ліхтар тремтів у руці. На першому поверсі — порожньо. На другому — теж.

Але за дзеркалом, у відображенні, коридор знову йшов далі, ніж мав.

Ілля дістав із кишені складаний ніж і, не дивлячись прямо, вдарив руків’ям по склу.

Дзеркало тріснуло з сухим криком. Уламки посипались на підлогу.

За ним не було стіни.

Була вузька темна порожнина, достатня, щоб пролізла людина.

Із неї тягнуло вогкістю, старим милом і холодом такої глибини, яка буває тільки там, де не світило сонце.

Ілля поліз усередину.

Прохід вивів його в інший коридор.

Довший. Вужчий. Зі стелею, яка здавалася надто низькою, хоч насправді не торкалась голови. Лампи під стелею світилися блякло-жовтим, хоч жодної проводки не було видно. На стінах — ті ж дитячі малюнки, але старші, новіші, намальовані різними руками у різні роки. Деякі були свіжі, ніби чорнило ще не висохло.

Він ішов повільно.

Ліжка по обидва боки були зайняті.

Діти лежали або сиділи мовчки. Дехто грався шнурком, дехто дивився в стелю, дехто гладив подушку. Усі — занадто тихі.

Не всі виглядали однаково давніми. Одна дівчинка була в спортивному костюмі двотисячних. Хлопчик далі — у старій радянській майці. Ще один — у сучасному худі зі світловідбивною смугою.

Усі вони були частиною одного табору, який не мав права існувати.

— Не дивіться в очі, — прошепотів хтось.

Голос долинув зліва.

На нижньому ліжку сиділа Марта. Жива. Бліда, з обвітреними губами. Очі червоні від сліз.

Він миттю підійшов до неї.

— Марто.

Вона здригнулась, побачивши його, й відразу заплакала — не голосно, а так, ніби стримувалась дуже довго.

— Ви справжній? — прошепотіла вона.

— Так. Я прийшов за вами.

— Вони теж так кажуть.

— Хто?

Вона подивилась далі коридором.

— Ті, що носять наші голоси.

Ілля присів навпроти.

— Де Максим? Де інші?

— Максим ще тримається. Його кличе мати. Він повторює своє ім’я. Юра… я не знаю. Денис, здається, вийшов, але не весь. Ніка пішла на звук. А Богдана не було з самого початку.

— Що значить — не було?

Марта зблідла сильніше.

— Ми їхали сюди п’ятеро. Я впевнена. Потім у машині стало шестеро. Ми сміялись, що я когось не помітила на заправці. А тепер… — вона затулила рота долонею. — Тепер мені здається, що Богдан був завжди. І що його ніколи не було. Я не знаю, що з цього страшніше.

Десь далеко в коридорі задзвенів метал.

23:17.

Лампи мигнули.

І тоді з дальнього кінця коридору вийшов він.

Високий. У старій піонерській формі. Штани мокрі по коліна, сорочка заправлена акуратно, галстук темний від чогось, схожого на стару воду. Там, де мало бути обличчя, була не чорна пляма, а рухома порожнеча, ніби туман навчився триматися в межах людської голови.

Він ішов повільно.

І рахував.

— Раз…

Діти на ліжках ворушились, але не піднімали очей.

— Два…

Марта вчепилась в Ілліну руку.

— Не відповідайте, — прошепотіла вона.

Ілля повільно відступив разом із нею вбік, притиснувши спину до стіни.

— Три…

Фігура наближалась.

І тоді з кімнати ліворуч визирнув хлопець.

Максим.

Блідий, виснажений, але притомний. На передпліччі, написані маркером у кілька рядів, були його власне ім’я, дата народження, ім’я матері, номер телефону.

— Не до шести, — сказав він хрипко. — Не дайте йому дійти до шести.

— Чому?

Максим ковтнув.

— Бо тоді він вирішує, кого немає.

Фігура зупинилася посеред коридору.

Ілля відчув, що вона дивиться прямо на нього, хоч дивитися там не було чим.

Порожнеча ворухнулася.

І голос, яким фігура сказала наступне слово, був голосом самого Іллі.

— Чотири.