Розділ п’ятий. Дорога, якої немає

Він вирушив до табору за годину до заходу сонця.

Стару лісову дорогу справді було важко знайти. Навігатор крутився, карта стрибала, компас у телефоні шалено смикався. Двічі Ілля повертав не туди, хоча дорога ніби лишалася тією самою. Врешті він зупинив машину біля поваленого дерева й далі пішов пішки.

Ліс стояв тихий.

Не живий і не мертвий — насторожений.

Коли з’явилася брама, Ілля відчув не полегшення, а щось ближче до впізнавання. Іржаві стовпи, бетонні плити, трава, яка проросла крізь асфальт. Табору наче не стало тридцять років тому — наче він просто затаївся й довго лежав без руху, щоб його перестали помічати.

Першим, що він побачив на території, був рюкзак.

Сучасний. Туристичний. Чорний із жовтими швами. Розкритий, але акуратно. Усередині — запасні акумулятори, павербанк, дощовик і блокнот.

На першій сторінці: «Якщо ми загубимось, шукайте третій корпус».

Нижче список імен.

Максим
Ніка
Денис
Марта
Юра

П’ять.

Ілля перечитав тричі. Богдана не було.

Він відчув, як по спині пройшла холодна хвиля. Дістав ручку й дописав унизу великими літерами: БОГДАН.

Через секунду чорнило розтеклося так, ніби папір намок зсередини.

Повітря пахло мокрим деревом і дитячим милом.

Третій корпус стояв прямо попереду.

Вікна в ньому, на відміну від інших, були цілі. Не всі — але занадто багато для будівлі, яку тридцять років ніхто не доглядав. Двері були відчинені. За ними темнів коридор.

Ілля увійшов.

Підлога не рипнула.

У корпусі взагалі не було звуку, крім його дихання. Навіть кроки ніби хтось приглушував. Ліхтар ковзав по рядах ліжок, застелених рівно, майже урочисто. Подушки лежали рівно посередині. Біля деяких — дитячі тапочки.

На стінах висіли малюнки.

Ті самі.

Чорні постаті. Дерева. Дзвінок у грудях.

В умивальні за рогом висіло дзеркало. Тріщина перетинала його навскіс, мов шрам.

Ілля зупинився, не підходячи близько.

У відображенні коридор був трохи інший.

Темніший. Довший. І в кінці, де насправді була глуха стіна, там відкривались сходи нагору.

Він відвів погляд.

На другому поверсі тихо застукали кроки.

Повільні. Рівні.

Крок.

Пауза.

Крок.

Наче хтось ішов і чекав, щоб його почули.

— Максим! — крикнув Ілля.

Луна не повернулася.

Замість неї з верхнього поверху тонко, майже сонно, озвався дівочий голос:

— Тут.

Ілля завмер.

— Хто?

Пауза.

— Я не знаю, — відповів голос.

Він піднявся сходами.

На другому поверсі було темніше. Повітря — холодніше. У кінці коридору сиділа на ліжку дівчина в куртці й з розпущеним волоссям. Ніка. Ілля впізнав її з каналу.

Вона дивилася в підлогу.

— Ніка?

Вона повільно підняла голову. На її обличчі не було видимих поранень, але погляд був той самий, який він бачив у людей після сильного шоку: ніби частина розуму вже відокремилася й стоїть трохи збоку, спостерігаючи.

— Я вас знаю? — спитала вона.

— Ні. Я шукаю Максима й інших.

— Ми теж шукали, — сказала вона й озирнулася в темний коридор. — Тільки не пам’ятаю кого.

Ілля підійшов ближче.

— Ти можеш іти?

— Так.

Вона встала. На підлозі біля її ліжка лежав фотоапарат. На ремінці було написано «НІКА». Ілля підняв його й дав їй.

Вона дивилася на напис довго, ніби вчилася читати.

— Це моє?

— Так.

— Добре, — прошепотіла вона. — Тоді я ще є.

Унизу, в корпусі, щось дзенькнуло.

Не дзвінок. Менший звук. Ніби хтось поставив металеву миску на підлогу.

— Треба йти, — сказав Ілля.

Вони вийшли надвір, і туман одразу обліпив їх до колін. До брами лишалося метрів п’ятдесят, коли Ніка раптом зупинилась.

— Чекайте.

— Що?

Вона повільно обернулась до корпусу.

— Ми ж були не вдвох.

— Я знаю. Пішли.

— Ні. — В її голосі вперше з’явилася паніка. — Ні, ви не розумієте. Ми когось лишили. Я зараз згадаю. Це… це…

Вона піднесла руку до скроні й заплющила очі. Її тіло напружилося так, ніби боліла не голова, а сама пам’ять.

Ілля вхопив її за лікоть.

— Ніко, дивись на мене.

Вона розплющила очі.

І в них уже не було впізнавання.

Лише ввічлива, порожня усмішка.

— Ви помилились, — сказала вона спокійно. — Я тут живу.

І, м’яко вивільнившись, пішла назад до корпусу.

Ілля кинувся за нею.

На ґанку вона вже стояла нерухомо, боком до нього. За її плечем у темряві коридору виднілися ще двоє дітей. Маленькі, у старих табірних футболках. Обличчя — сірі, невиразні.

Ніка ввійшла всередину.

Двері тихо зачинилися самі.

Ілля стояв у тумані, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні.

До 23:17 лишалась година.