Розділ четвертий. Сліпий чоловік і правила туману

Дім діда Романа стояв вище за село, майже біля самої межі лісу. Звідси було видно схили, річку, дим над дахами й туман, який не піднімався, а ніби чекав.

Старий сидів на лавці під навісом, закутавшись у грубий кожух. Очі в нього були білі, як зимове небо. Не порожні — просто давно дивилися не туди, куди дивляться живі.

— Мороз, — сказав він, ще до того, як Ілля привітався.

— Ми знайомі?

— Ні. Але дзвінок вас уже назвав.

Ілля сів навпроти.

— Мені сказали, ви були там у дев’яносто третьому.

— Був. І не весь вийшов.

Старий усміхнувся куточком рота, ніби це був жарт, яким він давно користується замість відповіді.

— Що таке рахівник?

— Не «що». — Дід Роман нахилив голову. — «Хто» — теж не зовсім. Це не звір і не дух у вашому міському розумінні. Це порядок. Дуже старий. Старший за табір, за церкву в Ясенці, за перші хрести на перевалі. Колись тут було місце, де рахували мертвих, щоб вони не збилися назад до живих. Щороку називали імена тих, кого втратили, і тих, хто народився. Щоб гори знали різницю.

— А потім?

— А потім люди вирішили, що старе — то дурниці. Зрівняли поховання. Вкопали фундаменти. Привезли дітей. Дали їм номери загонів, списки, табірний розклад. І місце, яке трималось на іменах, раптом отримало тільки числа. — Він простягнув руку й торкнувся повітря, ніби шукав у ньому невидиму нитку. — Рахівник не любить, коли світ плутає живих із мертвими. Тоді він починає впорядковувати сам.

— Замінює?

— Так.

— На кого?

Дід Роман помовчав.

— На тих, хто вже злився з лісом. На тіні. На відлуння. На те, що лишилось без імені.

Ілля дістав блокнот.

— Як їх повернути?

Старий засміявся сухо, без радості.

— Люди завжди питають так, ніби є двері й ключ. А там не двері. Там пам’ять. Повернути можна тільки того, за кого хтось ще тримається. За ім’я. За голос. За річ, яку неможливо переплутати. І то не завжди.

— Є правила?

— Є. Але вони допомагають не перемогти, а тільки не віддатися одразу. — Старий загнув перший палець. — Не відповідай на рахунок. Якщо чуєш «раз», «два», «три» — мовчи. Бо хто відповість, той визнає себе числом.

Другий палець.

— Не дивись у дзеркала в третьому корпусі. Там показують не тебе, а заміну.

Третій.

— Коли почуєш дзвінок, не називай кількість людей, із якими прийшов. Ніколи.

Четвертий.

— Якщо щось кличе тебе голосом знайомої людини з лісу — це вже не вона.

П’ятий.

— І найгірше: якщо ти раптом не можеш згадати чиєсь ім’я, пиши його. На шкірі, на стіні, на землі. Бо забування там швидке. А забутий — уже наполовину по той бік.

Ілля записував мовчки.

— А шосте правило? — спитав він, сам не знаючи чому.

Дід Роман завмер.

— Шостого нема.

— Чому?

— Бо до шести краще не доходити.

Ілля сховав блокнот.

— Я все одно піду.

— Я знаю.

— Можете ще щось сказати?

Старий повернув до нього сліпе обличчя.

— Так. — Його голос став глухішим. — Ви вже були там.

У шлунку Іллі щось стиснулося.

— Ні.

— Були. Просто вам дали іншу пам’ять. Так іноді роблять, коли людину вдається витягнути, але не всю. Ви носите на собі чужу відсутність.

Ілля встав надто різко.

— Це неможливо.

— Можливо. — Дід Роман теж підвівся, спираючись на ціпок. — О 23:17 ваше серце завжди слухає, чи не почали вас знову рахувати. Такі речі тіло пам’ятає довше, ніж голова.

Коли Ілля вже спускався до машини, старий покликав:

— Морозе.

Ілля озирнувся.

— Якщо знайдете корпус, якого нема, не йдіть за тими, хто усміхається. І шукайте того, хто плаче. Живі там плачуть.