Розділ третій. Запис, на якому завжди є ще хтось

Інтернет у тітки Ганни ловив погано, але вистачило, щоб знайти канал хлопців. Він називався просто й самовпевнено: «Поза картою». На обкладинці — п’ятеро усміхнених молодих людей на фоні закинутої фабрики.

П’ятеро.

Ілля збільшив фото. Зліва направо: Максим, Денис, Ніка, Марта, Юра.

— А Богдан? — прошепотів він.

У описі каналу було: «ми п’ятеро залазимо туди, куди краще не лазити».

Ілля відкинувся на спинку стільця.

У Орисіних словах було шість. У блозі — п’ять. І він уже не міг з упевненістю сказати, що сам записав правильно.

Він відкрив останнє відео, викладене за день до зникнення. Назва: «Покинутий табір у Карпатах, якого немає на мапі».

Камера тремтіла від ходьби. Голос за кадром — Максим.

— Якщо ролик вийде, значить, ми звідси вилізли.

Сміх.

— А якщо ні, — сказав інший хлопець, — то хай нас шукають по дрону.

— По компасу шукайте, — відповіла дівчина. — Він у Дениса вже сказився.

Картинка сіпнулася. На екрані — стара брама. Табличка з іржавою діркою там, де колись була назва. Далі — корпуси. Звичайні, покинуті, мокрі від туману.

Потім камера повернула до третього корпусу — і в цей момент запис дав короткий цифровий збій. На частку секунди в кадрі, за будівлею, з’явився ще один корпус.

Ілля поставив на паузу.

Темний. Двоповерховий. Вузький, як коридор, що навчився бути будівлею.

Він переглянув далі.

— Давайте звіримось, — сказав Максим. — Усі тут?

— Я тут, — відгукнулась Ніка.

— Ден.

— Є.

— Марта.

— Угу.

— Юра.

— Та тут я.

Пауза.

— І?..

Запис на мить хруснув.

Потім усі засміялися.

— Та нормально, пішли вже.

Ілля перемотав назад тричі. На місці, де мало бути ще одне ім’я, звук ніби хтось вилизав із файлу.

Останні хвилини відео були зняті вже всередині корпусу. Ліхтарі ковзали по дитячих ліжках, малюнках, старих шафках. Одна з дівчат тихо казала, що тут пахне милом. Хтось жартував про декорації. Хтось знімав тріснуте дзеркало в коридорі.

— Стійте, — сказала Марта.

— Що?

— У відображенні нас більше.

Сміх.

— Не починай.

— Я серйозно.

Ілля зупинив кадр на темному дзеркалі.

Шестеро.

Хоча в кімнаті перед ним стояли п’ятеро.

Шоста фігура була трохи далі, біля дверей. Вища за інших. Нерухома.

Коли ролик дійшов до останньої хвилини, звук став рватися. Ліхтарі погасли. Хтось сказав: «Тихо». Задзвенів дзвінок.

І в абсолютній темряві, поверх переляканого дихання, пролунав чужий голос:

— Раз.

Потім кроки на другому поверсі.

— Два.

Далі камера впала. На кілька секунд видно підлогу, ноги, туман, який тягнеться просто всередину будівлі. І фігуру надворі — високу, в старій формі.

Запис урвався.

Ілля сидів довго, поки ноутбук не перейшов у сплячий режим.

У чорному екрані на мить відбилося його обличчя.

І ще щось за плечем.

Він обернувся різко — в кімнаті нікого не було.

Та коли знову глянув на екран, уже знав, що побачив: не людину, а порожнє місце у формі людини.

Тієї ночі він заснув на годину під ранок.

І йому наснилося, що він іде довгим коридором гуртожитського типу. По обидва боки — ліжка, заправлені білими ковдрами. У кожному ліжку лежить дитина, але щоразу, коли він намагається роздивитися обличчя, воно встигає стати чимось іншим — плямою, тінню, зім’ятим простирадлом.

У кінці коридору висів дзвінок.

Під ним стояв хлопчик у мокрих кедах.

— Згадай мене, — сказав він.

— Як тебе звати?

Хлопчик довго дивився на нього.

— Ти знав.

І задзвенів дзвінок.