Розділ другий. Село, яке мовчить

Дорога до села Ясенець звивалася схилами, наче сама не хотіла нікуди вести. Низькі хмари чіплялися за вершини, смереки стояли темними стовпами, а туман лежав у видолинках, як вода в кам’яних мисках. Ілля їхав мовчки, із вимкненим радіо, бо не витримував випадкових голосів.

Фотографія лежала на пасажирському сидінні.

Двічі за дорогу він помічав краєм ока, ніби на задньому плані, між деревами, з’являється щось схоже на ще одну будівлю. Низький корпус із чорними вікнами. Коли переводив погляд — там був тільки ліс.

У Ясенець він приїхав надвечір.

Село виглядало так, як багато гірських сіл наприкінці осені: дим із коминів, мокрі паркани, собаки, що гавкають з-за воріт, і люди, які не дуже люблять чужих. Біля магазину троє чоловіків різали дошки, але замовкли, щойно побачили його машину.

— Де колишній табір «Артек»? — спитав Ілля у продавчині.

Жінка, яка зважувала йому пачку кави, навіть не підняла очей.

— Тут такого нема.

— Був.

— Був колись. Тепер нема.

— А дорога?

Вона нарешті поглянула на нього.

— Дорогу видно тільки тим, кого вже покликали.

Ніч він зняв у старому будинку на околиці, де господиня, тітка Ганна, здавала кімнати туристам улітку, а взимку — мовчала біля грубки й дивилася на двері так, ніби чекала не гостей, а новин. Коли Ілля назвав табір, вона перехрестилась швидко, сердито.

— Не їдьте туди на ніч.

— Я не забобонний.

— То й дарма. Не забобони вас там візьмуть.

Вона принесла йому вечерю — банош, бринзу, міцний чай — і довго не йшла.

— У дев’яносто третьому я там на кухні працювала, — сказала нарешті. — Після того літа люди перестали згадувати деякі речі. Не одразу. Поволі. Начебто й пам’ятаєш, що в сусідки був син, а як звали — не вхопиш. Або ніби бачив колись у селі чужого хлопця, а де саме — зникає. Потім дзвінок почав чутися й тут. Раз на рік. Потім частіше.

— Хтось ще живий із тих, хто був у таборі?

— Лариса Голуб. Он за річкою, синя хата. І дід Роман, але до нього не всі ходять. Він тоді зайшов у третій корпус за мольфаром. Вийшов сліпим.

Ілля підвів очі.

— Він і є той мольфар?

— Ні. Учень. Мольфар давно в землі. А Роман лишився. Каже, земля теж не все бере.

О дев’ятій вечора Ілля стояв біля синьої хати Лариси Голуб.

Відчинила жінка років п’ятдесяти п’яти. Сива, суха, із тією особливою втомою в обличчі, яка буває не від років, а від довгого страху. Побачивши в його руках фотографію, вона зблідла так, ніби кров просто відмовилась лишатися в її тілі.

— Звідки це в вас?

— Мати одного з хлопців принесла.

Лариса впустила його до кухні. В хаті пахло яблуками, ліками й вогкістю від гір. Вона дивилася на фото, не торкаючись, наче воно могло вкусити.

— Це справжнє, — сказала вона. — Я думала, все знищили.

— Що там сталося?

Жінка довго мовчала.

— Ви коли-небудь намагалися згадати людину, а замість неї пам’ятаєте тільки порожнє місце? — спитала вона. — Наче в голові є силует, а обличчя нема? І що більше стараєшся, то менше лишається? От так там усе й було. Спочатку зникла одна дитина. Точніше, ми думали, що зникла. Потім — ще одна. Потім стало ясно, що зникає не тіло. Зникає місце, яке людина займала в інших.

Ілля поклав перед нею блокнот.

— Максим Коваль. Денис Савчук. Ніка Горова. Марта Лис. Юра Чабан. Богдан Руденко. Ви чули про них?

Лариса пробігла очима список.

— Шість, — прошепотіла вона.

— Так.

— Ні. — Вона похитала головою. — Не так. У таких місцях завжди треба перевіряти, хто порахував першим.

Ці слова Іллі не сподобались.

— Поясніть.

Лариса встала, дістала зі старої шафи металеву коробку з-під печива. Звідти — дитячий малюнок. Той самий: чорні фігури між деревами, мотузки замість рук, а в грудях — дзвінок.

На звороті кривими дитячими літерами: «Ті, кого порахували».

— У третій день усі діти намалювали це, — сказала Лариса. — А потім ще один корпус. За третім. Його ніколи не було на плані табору, але всі малювали однаково. Навіть ті, хто не вмів малювати.

— Що це за корпус?

— Місце, куди йдуть ті, кого вже не можуть згадати правильно.

Вона вперше подивилася на нього прямо.

— Ви теж чули дзвінок раніше, правда?

Ілля не відповів.

— Це видно по очах, — тихо сказала вона. — Такі люди завжди слухають паузи. Бо знають: іноді найгірше приходить не зі звуком, а після нього.

Коли він вийшов від неї, село вже майже спало. Лише десь далеко брехав собака.

І в тій тиші раптом задзвенів дзвінок.

Раз.

Один глухий удар, що прийшов нізвідки й ніби вдарив просто по ребрах.

У кількох хатах одночасно згасло світло.

Ілля глянув на годинник.

23:17.

У темряві біля криниці стояла дитина.

Хлопчик років дев’яти, у старій табірній футболці. Він дивився просто на Іллю, не кліпаючи. А потім повільно підніс руку і показав п’ять пальців.

Коли Ілля рушив до нього — там уже нікого не було.