Розділ перший. Жінка з фотографією

Кабінет Іллі Мороза був над крамницею рибальського спорядження. Сходи скрипіли так, ніби кожен, хто підіймався ними, ішов сюди з поганою новиною. На дверях висіла проста латунна табличка: «Ілля Мороз. Приватні розшуки».

Найчастіше до нього приходили не через таємниці. Через втечі. Через борги. Через зради. Через дорослих дітей, які не брали слухавку, і чоловіків, які «просто десь пропали на кілька днів». Зрідка — через щось інше. Через те, що поліція називала нещасним випадком, а люди називали словом «не так».

Ілля вмів слухати оте «не так».

Того дня надворі з самого ранку мрячив дощ. Закарпатська осінь уміла робити світ сірим не від холоду, а від пам’яті. Ілля сидів за столом, переглядаючи пожовклі копії старих справ, коли почув на сходах кроки. Обережні. Повільні. Наче людина не йшла, а перевіряла, чи справді варто дійти.

Двері відчинилися, і до кабінету зайшла жінка років п’ятдесяти. У темному пальті, з мокрим волоссям, яке прилипло до скронь. Вона тримала в руках прозорий файл і телефон так міцно, ніби одне й друге могло вислизнути просто з пам’яті.

— Ви Мороз? — спитала вона.

— Так.

Вона сіла, але не зразу. Спершу оглянулася, ніби шукала, де в кімнаті безпечніше.

— Мене звати Орися Коваль. Мій син… — Вона проковтнула слово. — Мій син поїхав у гори три дні тому. Знімати відео про покинуті місця.

Ілля кивнув.

— Поліція?

— Сказали чекати. Дорослий. Міг вимкнути телефон. Міг з друзями лишитися без зв’язку. — Вона гірко всміхнулась. — Один з них уже «знайшовся», як вони кажуть.

— Знайшовся?

— Його батько подзвонив мені вранці. Сказав, що Денис повернувся додому вночі. Пішки. Брудний, у порваній куртці. Але… — вона стиснула телефон сильніше. — Він не впізнав матір. Не пам’ятає, з ким їздив. І прокидається о 23:17, сідає в ліжку і рахує до шести.

Ілля відчув, як у грудях повільно, дуже повільно холоне повітря.

— Куди саме вони поїхали?

Орися поклала на стіл стару фотографію. Затерті краї, вигорілий папір, сіруваті плями часу. На фото — група дітей на фоні корпусу. За ними — ліс. І вожатий у піонерській формі.

Його обличчя було стерте.

Не подряпане, не залите, не порване. Стерте так, ніби його там ніколи не було.

На звороті синім чорнилом: «Артек. 1993».

Ілля дивився довше, ніж треба було.

— Ви знаєте це місце? — спитала жінка.

Він не відповів одразу.

Знав не місце. Знав відчуття.

Туман. Дерево, мокре на дотик. Дзвінок, який чути крізь сон. І голос, що рахує так рівно, ніби насправді не має значення, хто стоїть на кінці цього рахунку.

— Чому ви прийшли саме до мене?

Вона розблокувала телефон і поклала його перед ним.

— Учора мій син подзвонив. Один раз. З невідомого номера. Зв’язок тривав одинадцять секунд.

Ілля натиснув відтворення.

Спершу був шум.

Не просто тріск. Щось м’яке й густе, ніби мікрофон засипало снігом або туманом. Потім хлопчачий голос. Молодий, наляканий, захриплий.

— Мамо…

Пауза. Дихання.

— Тут є корпус, якого не було на мапі…

І тоді задзвенів дзвінок.

Старий. Металевий. Нестерпно знайомий.

Після нього — шепіт.

Не голос хлопця. Інший. Глухий, ніби з-за тканини.

— Шість…

Запис обірвався.

Ілля сидів, дивлячись у телефон, навіть коли файл закінчився.

Його старий наручний годинник, який він ніколи не знімав, тихо клацнув на зап’ястку.

Стрілки завмерли на 23:17.

— Ваш син поїхав туди з ким? — спитав він, не дивлячись на жінку.

— Із п’ятьма друзями. Вони знімають канал про покинуті місця. Максим, Денис, Ніка, Марта, Юра і Богдан.

Ілля дістав блокнот і записав імена.

Максим. Денис. Ніка. Марта. Юра. Богдан.

На шостому імені ручка на мить затрималася.

Йому раптом здалося, що в кімнаті стало тісніше.

Ніби хтось ще стоїть у кутку, за шафою з архівами, і мовчки чекає, доки його теж запишуть.

— Я поїду, — сказав Ілля.

Орися заплющила очі. На мить. Неначе їй стало можна дихнути.

— Усі кажуть, що це дурня. Що то легенда. Покинутий табір.

— Легенди, — тихо відповів Ілля, беручи фотографію, — це просто старі способи попереджати.

Він не сказав їй головного.

Що чув той дзвінок раніше.

І що коли йому було дев’ять, чи десять, чи, може, шість — він уже лежав колись у темному корпусі, прикидаючись сплячим, бо в темряві хтось рахував дітей.

І вранці одного з них не стало.

Його обличчя Ілля не пам’ятав.

Імені — теж.