Артек. Останній рахівник

Інтерлюдія IV. Година перед входом

За день до входу в центр місто поводилося так, ніби нічого особливого не станеться. Саме це й було найгірше.

Львів жив звичайним життям: маршрутки сперечалися на поворотах, у кав’ярнях говорили про погоду, студенти бігли через дощ до гуртожитків, у старій поліклініці знову сварилися через чергу, а в інтернаті за вокзалом двірник лаявся на прорваний кран. Усе це було звичним настільки, що мозок сам хотів повірити: можливо, жодного фіналу не буде. Можливо, все якось розтечеться по дрібних випадках і втомлених чергуваннях.

Але Ілля чув інше.

Не катастрофу.

Підготовку.

Він поїхав містом сам, нічого не сказавши іншим. Не тому, що хотів утекти від розмов. Просто мусив пройти ці місця ще раз: інтернат, лікарню, вокзал, поліклініку, двір біля старого гуртожитку, де вони вперше зрозуміли, що рахунок уже вийшов із табору в міський простір. Він ішов так, ніби прощався не з людьми, а зі способом бути серед них без подвійного слуху.

В інтернаті його впізнала Соломія — уже вища, худіша, але з тим самим уважним поглядом дитини, яка одного разу побачила зайве ліжко й після цього перестала безумовно довіряти будь-яким спискам.

— Ви знову прийшли, — сказала вона.

— Так.

— Знову буде погано?

Ілля подивився на стіну, під шаром нової фарби на якій досі проступало старе ім’я.

— Буде важко, — сказав він. — Але не так, як було тоді.

Соломія кивнула, ніби зрозуміла більше, ніж він хотів сказати.

— А ви потім повернетеся?

Це питання застало його зненацька сильніше, ніж будь-який містичний шепіт.

— Не знаю.

Дівчинка подумала й сказала дуже серйозно:

— Я думаю, повернетеся. Але, може, трохи не так.

Він не знайшов відповіді. Лише кивнув.

У поліклініці медсестра з процедурної, та сама, що колись сперечалася з ним через інгалятори й таблички, мовчки простягнула паперовий пакет.

— Тут ваші дурні підписи, — сказала вона. — Ті, що ми тепер пишемо на двері замість номерів. Не всі, звісно. Але кілька лишила.

Ілля заглянув усередину. Там були невеликі картонні смужки з написами від руки:

Ганна Павлівна — лається на тонометр.
Артем — малює машинки на бланках.
Петро Іванович — боїться уколів, хоч бреше що ні.

— Навіщо ви це мені даєте? — спитав він.

Жінка знизала плечима.

— Бо не знаю, куди ви лізете. Але якщо правда, що вас тримає не дати людям стати цифрами, то хай хоч це буде з вами.

Подякувати одразу він не зміг. Горло раптом стиснулося так, ніби втома за весь рік нарешті знайшла в ньому вразливе місце.

На вокзалі він затримався найдовше. Стояв біля колій, де колись відчув один із перших міських швів, і слухав. Тепер шум потягів не лякав його так, як раніше. Навпаки — ставав надто зрозумілим. Кожен вагон говорив про маршрути, переведення, місця, полички, списки пасажирів. Ілля боявся не залізниці.

Він боявся тієї частини себе, яка вже могла б тримати цей шум у повній ясності.

Саме там його знайшов Юра.

Не випадково. Просто підійшов і став поруч.

— Думав, застану тебе тут, — сказав він.

— Чому?

— Бо якщо людину тягне в центр системи, вона завжди приходить туди, де ця система звучить найчесніше.

Ілля криво всміхнувся.

— Ти сьогодні особливо оптимістичний.

— Я не оптимістичний. Я просто вже був усередині достатньо, щоб не брехати.

Вони якийсь час мовчали. Потяги приходили, відходили, оголошення пливли над платформами, люди тягли валізи. Весь світ складався з переходів. У цьому й полягав жах: система не була чимось окремим від людського життя. Вона паразитувала на його інфраструктурі.

— Скажи чесно, — промовив Юра. — Ти вже прийняв це всередині?

Ілля не став удавати, що не розуміє запитання.

— Не повністю.

— Але частково — так.

— Так.

Юра кивнув.

— Добре.

— Добре?

— Так. Бо людина, яка бреше собі до останнього, там зламається швидше. А людина, яка знає, що частина її хоче спокою, має шанс не дати цьому спокою стати голодом.

Ілля втупився в рейки.

— Ти зараз мене заспокоюєш чи остаточно прирікаєш?

— Ні те, ні інше. Я просто не хочу, щоб ти робив із цього саму жертовність. Це було б брехнею. І дуже зручною для системи.

Перед тим як піти, Юра витяг із кишені свій старий мультитул.

— Візьми.

— Навіщо?

— Бо я не знаю, чи повернешся як людина. Але хочу, щоб у тебе була річ із цього боку, яка пам’ятає: ти іноді був просто ідіотом у мокрій куртці, а не стражем межі.

Ілля взяв мультитул. Пальці в нього трохи тремтіли.

Пізно ввечері всі зібралися в квартирі. Лариса привезла дзвіночок Яреми. Левко — коробку карток. Орися — великий зошит з іменами. Марта — пакет із дрібницями-якорями. Максим мовчки поставив на стіл аптечку й термос із кавою.

— Нам треба проговорити все до кінця, — сказала Орися.

— Уже проговорювали, — кинув Максим.

— Ще ні, — заперечила Марта. — Ми весь час говорили про систему. Пора нарешті поговорити про Іллю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше