Розділ чотирнадцятий. Замкніть мене

Левко знайшов лист Антіна Крамаря вже після прихистку, коли всі були настільки виснажені, що будь-який новий текст здавався не відкриттям, а ще однією формою втоми.

Аркуш лежав між двома сторінками зошита, підшитий так, ніби той, хто ховав його, хотів, щоб запис обов’язково знайшли, але тільки після того, як стане пізно не зрозуміти.

Почерк був дрібний, жорсткий, майже без полів.

Коли почну любити порядок більше за живих — замкніть мене.

Левко прочитав це вголос тільки один раз. Другий не зміг.

У кімнаті стало так тихо, що навіть шурхіт паперу в Іллєвих руках звучав майже образливо голосно.

Він перечитав фразу сам. Потім ще раз. А потім дуже обережно склав аркуш, ніби той міг розсипатися від зайвого тиску.

— Якщо я почну рахувати людей, а не двері, — сказав Ілля, — замкніть мене.

Максим відразу підвів голову.

— Ні.

— Максиме.

— Ні. Не смій робити з цього чергову правильну інструкцію. Не смій.

Ілля дивився на нього рівно, без образи.

— Це не інструкція. Це межа.

— Межа? — гірко перепитав Максим. — У тебе тепер усе або вузол, або межа, або структура.

— Бо воно так і працює.

— А я не хочу, щоб ти так працював!

У цих словах було стільки накопиченого страху, що навіть Левко опустив очі.

Марта підійшла ближче й забрала лист із рук Іллі. Прочитала ще раз сама. Потім подивилася на нього дуже уважно.

— Скажи чесно. Ти просиш нас про це тому, що боїшся стати ним, чи тому, що вже бачиш, як це може бути корисно?

Ілля довго мовчав.

— І тому, і тому, — відповів він.

Саме ця чесність і добила всіх остаточно.

Орися сіла навпроти.

— Якщо дійде до цього, — сказала вона, — ми не матимемо права помилитися. А отже, мусимо знати ознаку точно.

Ілля кивнув.

— Якщо я почну рахувати живих. Не як людей. Не як тих, кого треба назвати. А як кількість, яку можна перемістити, утримати чи покласти в правильний порядок.

— Тобто як систему, — сказала Марта.

— Так.

Максим довго дивився в підлогу. Потім сказав зовсім тихо:

— Я не можу пообіцяти.

— І не треба, — відповів Ілля. — Просто пам’ятай.

Саме з цієї розмови й почався їхній новий страх.

Не перед коридором.

Перед тим, що одного дня їм доведеться вирішувати щось страшніше за порятунок — чи лишився Ілля ще тим, кого можна кликати по імені.